Ці галасливі молодики, патлаті й грізні, мов розбійники, наївні і прискіпливі, як діти, здавалися їй напрочуд цікавими й милими.
— Чудові то були часи, Пепе!.. Надто пізно ми розуміємо, яке це щастя — молодість!
Гуляючи без якоїсь певної мети, вони так захопилися розмовою та спогадами, що й незчулись, як опинилися на площі Пуерта дель Соль. Уже смеркало, засвітились електричні ліхтарі, і перед вітринами крамниць замерехтіли на тротуарі жовті відблиски.
Котонер подивився на годинник на будинку міністерства.
Чи маестро сьогодні піде до графині де Альберка?
Реновалес ніби прокинувся. Атож, треба йти. На нього там чекають… Але так і не пішов. Друг подивився на нього майже обурено, наче не міг збагнути своїм розумом дармоїда, як це можна відмовитись від запрошення на обід.
Художник відчував, що сьогодні неспроможний пробути цілий вечір із Кончею та її чоловіком. Подумав про графиню майже з відразою; вона таки коли-небудь урве його терпець своїми зухвалими пестощами, з якими постійно до нього чіпляється, і рано чи пізно в нападі відвертості він про все розповість графові. Ганебно й непорядно жити отак «утрьох», а для цієї вельможної дами, здається, нема більшої втіхи.
— Вона мені обридла, — мовив Реновалес, відповідаючи на здивований погляд друга. — Несила її терпіти; липне до мене, як смола, ні на мить не дає спокою.
Ніколи досі він не розмовляв із Котонером про свої любовні взаємини з графинею де Альберка. Але другові цього й не треба було, він усе розумів і без слів.
— Зате вона красуня, Маріано, — сказав він. — Диво, а не жінка. Ти знаєш, я від неї просто в захваті. Для Твоєї грецької картини хіба знайдеш кращу натуру?
Маестро подивився на нього співчутливо — як можна верзти таку нісенітницю! Він відчув гостре бажання висміяти графиню, принизити її і в такий спосіб виправдати свою байдужість до неї.
— Гарний фасад, більше нічого… обличчя й тіло…
І, нахилившись до друга, тихо прошепотів, ніби відкриваючи страшну таємницю:
— Знаєш, які в неї гострі коліна… А вдає з себе казна-що.
Котонер роззявив рота й зареготав сміхом сатира, аж вуха затремтіли. Так може сміятися лише старий парубок, якому стали відомі приховані вади недосяжної для нього красуні.
Маестро не відпустив товариша. Йому хотілося побути сьогодні з ним; дивився на нього з ніжною приязню, бо знаходив у ньому щось від небіжчиці. Ніхто краще не знав Хосефіни, як оцей їхній друг. У тяжкі хвилини вона звіряла йому душу, а коли нерви доводили її до божевілля, слова цього розважливого чоловіка знімали напругу, і вона виливалася потоками сліз. З ким же й поговорити про неї, як не з ним?..
— Ходімо пообідаємо разом, Пепе. Підемо до італійців, влаштуємо собі римський банкет: замовимо равіолі[29], пікатту[30] — все, що захочеш, і пляшчину або дві к’янті, скільки зможемо випити. А потім хильнемо шипучого asti, воно краще за шампанське. Згода, друзяко?
Вони взялися за руки і пішли з високо піднятими головами, усміхаючись, ніби двоє юних художників-початківців, що зуміли продати картину і прагнуть відсвяткувати цю велику подію добрим обідом, забувши на короткий час про свою вбогість.
Реновалес поринув у спогади і говорив, не змовкаючи. Чи пам’ятає Котонер оту тратторію в одному з провулків Рима, трохи далі за статую Паскіно, але не доходячи до Governo Vecchio[31]. Ту корчму держав колишній кухар одного кардинала, і в ній було тихо, немов у церкві. На вішалках там завжди чорніли капелюхи священнослужителів. Веселий художник трохи обурював своєю легковажністю Поважних і статечних відвідувачів тратторії: священиків — службовців папських установ або тих, які приїздили до Рима клопотатися про підвищення; крутіїв-адвокатів у засмальцьованих сюртуках, що приходили сюди з папками паперів із Палацу правосуддя, який стояв поряд.
— А які там були макарони! Ти пам’ятаєш, Пепе? Як смакували вони Хосефіні!
Друзі приходили до тієї корчми увечері, веселою компанією. Маріано й Хосефіна, яка тримала чоловіка під руку, а з ними палкі шанувальники таланту молодого художника, чия слава зароджувалася вже тоді. Хосефіна страшенно любила розгадувати кулінарні таємниці й усякі традиційні секрети святкового столу князів церкви, які приходили на цю вулицю посидіти в затишній тратторії під аркадами. На білій скатертині бурштиновою плямою мерехтіло вино з Орвієто у пузатій пляшці з тоненькою шийкою. То була золотава й густа, по-церковному солодка рідина; улюблений трунок старезних пап, що обпікав, мов полум’я, і не раз ударяв у голови, покриті тіарою.