Подеколи Реновалес заставав її страшенно збуджену і знервовану. Тоді голос її звучав хрипко, а тонкі пальці ворушилися, наче вона хотіла вгородити у когось нігті. Це були жахливі дні, коли графиня перекидала все в домі догори дном. Марі бігала своєю нечутною ходою із салопа в салон, переслідувана безперервним дзеленчанням дзвінків; граф тікав на вулицю, мов переляканий школяр. Конча нудилася, усе їй остогидало — у такі хвилини вона ненавиділа своє життя. Коли з’являвся художник, графиня мало не кидалася йому в обійми.
— Заберіть мене звідси, Маріаніто. Я помираю з нудьги. Від цього життя так і кортить накласти на себе руки. Мій чоловік!.. тут і сказати нічого. Мої подруги!.. дурепи, що перемивають мені кісточки, тільки-но я одвернуся. Мій доктор!.. непостійний і легковажний вітрогон. А поклонники, що збираються в моєму салоні!.. Які то йолопи й дурні! Пожалійте ж мене, маестро. Заберіть звідси куди-небудь далеко. Ви повинні знати інший світ, ви ж бо митець…
Ох, якби вона не жила на такій видноті, якби маестро не був відомий усьому Мадриду! Збуджена до краю, графиня складала найбезумніші плани. Вони вийдуть уночі під руку з Реновалесом, вона — закутана в шаль, він — у плащі та капелюсі з опущеними крисами. Маріано буде її чуло[23]. Вона граційно вихилятиметься й стукатиме підборами, як це роблять жінки з простолюду, й обоє підуть, мов два нічні голубки, у якесь найогидніше кубло; там нап’ються і зчинять бійку, він хоробро її захищатиме, а ніч перебудуть у поліційному відділку.
Художник обурювався. Що за безглузді примхи? Але вона хилила на своє.
— Смійтеся, маестро, смійтеся… Роззявляйте рота… страховище ви патлате! Що такого в моїх словах? Хоч ви й носите артистичну гриву та богемне вбрання, а проте ви звичайнісінький міщанин, пліснява душа… Ви просто нездатні утнути для розваги щось справді оригінальне.
Згадуючи двійко закоханих, які зустрілися їм у Монклоа того пам’ятного вечора, Конча ставала меланхолійною й сентиментальною. Їй також хотілося б «побути гризеткою»; прогулюватися під руку з маестро, ніби вона модисточка, а він якийсь дрібний службовець, і закінчити прогулянку в шинку; потім він колихатиме її на зеленій гойдалці, вона скрикуватиме від радості, літаючи то вгору, то вниз, і спідниця метлятиметься навколо її ніг… Це, маестро, ніяке вам не безумство. Звичайна собі розвага… але така буколічна!..*
Як шкода, що їх обох так добре знають! Але вони зроблять принаймні ось що: якось уранці перевдягнуться й вирушать у передмістя; підуть на Растро, ніби парочка молодят, яка хоче обставити собі дім: такі собі «компаньйон» і «компаньйонка», як кажуть у народі. На тій околиці Мадрида їх ніхто не впізнав. Згода, маестро?
Кінець кінцем художник з усім погоджувався. Але коли приходив наступного дня, Конча здавалася збентеженою, кусала губи і зрештою голосно реготала, згадуючи, які дурниці вчора верзла.
— Ото, мабуть, ви сміялися з мене!.. Бувають дні, коли я сама не своя, роблюся як божевільна.
Реновалес охоче погоджувався. Атож, вона таки божевільна. Але це божевілля, що проявлялося то в шалених вихватках, то в скороминущих нападах нудьги і сповнювало його то розпачем, то надією, було куди приємніше, ніж те, яке чатувало на нього вдома; тягуче, мовчазне, невблаганне, воно ховалося у глибині хворобливо блискучих, завжди заплаканих очей, що дивилися на нього з відразою, але повсюди стежили за ним; а коли з жалості чи каяття він пробував виявити хоча б найменшу ніжність, у тих очах спалахувала ворожість, і вони робились гострі, як ножі…
О, яка то була нестерпна й тяжка комедія! Перед дочкою та друзями їм доводилося розмовляти між собою, і він, відводячи погляд убік, щоб не зустрітися з дружиною очима, намагався бути уважним, лагідно докоряв їй, що вона нехтує порадами лікарів. Спершу в неї знаходили тільки неврастенію, потім виявили ще й діабет. Маестро нарікав, що хвора чинить пасивний опір будь-якому лікуванню. Кілька днів виконує приписи, а потім із незмінною байдужістю усе кидає. Не така вона вже й хвора, як гадають. Від її недуги ліків немає.
Уночі в спальні між подружжям западала мертва мовчанка, а між їхніми тілами ніби виростав свинцевий мур. Їм уже не треба було прикидатися, і вони дивились одне на одного з глухою ворожістю. Нічне життя стало для них мукою, але ні він, ні вона не зважувалися покинути спільне ложе. Давня звичка добровільно приковувала їх до цього помешкання, до меблів, що нагадували обом про щасливі часи молодості.