Сегодня я инициировал создание комитета гуманитарной безопасности. Суть его в том, что в нашей прекрасной стране 23 года гуманитарной политики не было. Она всегда находилась на периферии внимания, в лучшем случае — песни-танцы после банкета. И это привело к потерям уже геополитическим. У наших политиков гуманитарной стратегии до сих пор нет. Приходят вызовы с Запада, с Востока, а мы все теряем в системе образования, медицины, культуры. Когда и политики поймут значимость этого сложного вопроса и, наконец, будет государственный протекционизм, гуманитарная сфера начнет работать всем во благо. Иначе будущего у нас просто нет.
Олеся АВРАМЕНКО
— мистецтвознавець, куратор, галерист. Народилася у 1959 р. у Запоріжжі. Закінчила факультет історії та теорії мистецтва Київського державного художнього інституту (1982). У 1983-2004 рр. працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського НАН України. З 1993 р. — кандидат мистецтвознавства. Член наглядової ради ЦСМ Сороса (1995-96), директор художньої галереї національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995-97). З 2004 р. — заввідділом візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва. Куратор художніх пленерів у Гурзуфі «Гурзуфські сезони. Новітні хроніки» (2005-2010). З 2010 — заслужений діяч мистецтв України. Автор концепцій та організатор понад 90 художніх проектів та виставок, понад 250 статей і книг з питань мистецтва та художнього життя України ХХ-ХХІ ст. Серед них — монографії «Михайлина Сабадаш» (1991), «Михайло Гуйда» (2004), «Ігор Губський» (2009), «Терези долі Віктора Зарецького» (2011), «Метафізика чистого кольору Анатолія Криволапа» (2013). Живе і працює в Києві.
ВОГОНЬ ЛЮБОВІ
Вогонь, що оточував Майдан взимку 2014 року, стояв ефемерною, втім, могутньою стіною. Ця стіна надійно захищала не менш ефемерні, за вселенськими мірками, тіла людей, наділених нездоланним духом. Духом, раніше приспаним і тепер не просто розтривоженим — пробудженим. Тут були пасіонарії з місією принести зміни своїй країні, а з нею — цілому світові. Зміни важливі, докорінні. Вони виконали своє непросте завдання стоїчно й натхненно. Дехто вичерпав заради цього своє життя до дна…
Впродовж попередніх двадцяти двох років незалежності України досить непросто й болісно відбувалося руйнування глибоко закорінених у свідомості людей радянських кліше. Йдеться про розуміння власної ідентичності кожною людиною, свого місця в новій державі, місця самої держави у світі й, разом з тим, питань нації, народу, демократії, свободи, вільного вияву… Руйнуючись, вони не зникали враз, а нерідко мімікрували, перевтілюючись, видозмінюючись у стереотипи пострадянського характеру; нові поняття й правила формувалися поволі й так само повільно входили у життя. Адже після тривалої важкої хвороби одразу стати на ноги й побігти непросто, а особливо, коли тобі повсякчас ставлять підніжки або б’ють по п’ятах.
Майдан в Україні за ці роки став символом волевиявлення вільної свідомої нації. Саме тут, завдяки якимсь енергетично незбагненним відцентровим силам, могутніми потоками сходяться енергії непересічних українських вольнолюбців, починаючи з кінця ХХ століття і по сьогодні: згадаймо студентські голодування; майдан, який привів до референдуму й незалежності; майдан, що створив Помаранчеву революцію; і ось тепер — ЄвроМайдан, який перетворився на свідомий народний спротив, повстання, нову революцію визволення з-під гніту злочинної влади.
Останні події на Майдані обернулися новою непростою реструктуризацією народної самосвідомості, все ще пов’язаної з пострадянськими стереотипами і шаблонами. Стало ясно видно: нове покоління українців не просто народилося, а й вже стало на ноги, визріла сила його духу. І до цих молодих приєдналися духовно сильні й національно та демократично свідомі люди старшої генерації. Руйнування застарілих суспільних механізмів, застиглих форм суспільного буття стало не лише драматичним, — трагічним. Конфлікт виявився кривавим, і вирішення його перейшло можливі демократичні норми.