Всеволод Стеблюк: «10-го ввечері я був на Майдані, сидів в афганській сотні, чекав на товариша з Макіївки, який разом з іншими ходив на перемовини до київської міліції. Повертаються, кажуть: „Ну що, хлопці, сьогодні нас будуть розганяти. Але ми домовилися зброю не застосовувати. Штовхаємося, хто кого, як мужики — а там уже як вийде, так і вийде. Будемо по-чоловічому з'ясовувати відносини“. Це хлопці вели перемовини у київському главку міліції».
У передноворічний період влада дещо розслабилася, зробивши ставку на «Антимайдан». Але виявилося, що владна верхівка не має монополії на корупцію та казнокрадство — на ці хвороби слабували й дрібні організатори провладних акцій.
«У центрі Києва біля одного з офісів Партії регіонів учасники провладного мітингу в Маріїнському парку влаштували акцію протесту: активістам не виплатили обіцяну винагороду. Мітингувальники заявили, що після завершення акції вони не отримали грошей від посередників. Заплатити їм нібито обіцяли, але розрахунок затягнувся на кілька годин, передає „Радіо Свобода“. „Нас більше 80 чоловік. Кожному платити обіцяли по 100-200 гривень за день... Більше 1 000 доларів в цілому. Якщо порахувати, там божевільна сума виходить. Нам усе заплатили, але не нам, а людям, які повинні були гроші нам віддати. А вони в останній день поїхали, десь „загубилися““, — кажуть активісти. „Ми за Президента на площі (у Маріїнському парку) об'єднувалися, за Росію, за батьківщину, прийшли туди з усією душею і серцем, а тут так некрасиво з людьми чинять, таке свинство“, — кажуть обурені мітингувальники. За словами активістів, вони приїхали на мітинг із Сум, Донецька, деякі — з Києва».
(УП, 22.12.2014)
Через ці причини, а чи через принципову неможливість організувати масштабну і тривалу проплачену акцію, «Антимайдан» тоді виглядав зовсім сумно. Проте влада цього вперто не бачила, а натомість була переконана, що люди на Майдані стоять за гроші. Тож можновладці вирішили «ляканути» цих людей.
16 січня Верховна Рада в ручному режимі проголосувала пакет законів, які встановлювали кримінальну відповідальність за будь-який рух чи навіть його відсутність — за каску на голові, за балаклаву. Але люди не злякалися.
«Більше сотні громадських організацій оголосили повну мобілізацію на майдані Незалежності у Києві. Поштовхом для цього стала ситуація у країні та ухвалення 16 січня антигромадських законів, що „запроваджують диктатуру“».
(УП, 17.01.2014)
Саме це спустило гачок насильства — адже за новими законами покарання за каску на голові було більшим, ніж за носіння холодної зброї. Влада не змогла прорахувати реакції на залякування. Оголошення усіх майданівців поголовно кримінальними злочинцями не злякало, а розлютило їх. Вони ніби сказали собі: «Нас вважають злочинцями. Добре. Тоді хай подивляться, що таке справжні злочинці».
Ігор Кривецький: «На Йордана зі сцени виступили лідери, потім Коба закликав іти на Грушевського — і це був експромт. Ми формально заявили, що ми тут ні до чого, але на Грушевського було багато наших, ми розуміли, що потрібен вихід енергії».
Той, кому довелося побувати на Грушевського, або ж «Груші», як її тоді називали, ніколи не забуде цієї картини — люди, які голіруч розбирають бруківку, наливають бензин у пляшки, тут-таки б'ють у діжки, згорілий автобус, барикада, дерев'яні, а подекуди й трофейні міліцейські щити. Це була народна ініціатива, хоча згодом вона стала досить організованою — наприклад, було встановлено варту, яка не пускала на передову людей без захисних масок.
Дмитро Ярош: «Багато було народних умільців, робили різні коктейлі. Здебільшого був процес стихійний. Коли оголосили перше перемир'я, я відвів людей. Бо штурмовики не повинні пасивно стояти в обороні. За необхідності вони спускалися з 5-го поверху і діяли адекватно».
Щодо коктейлів Молотова маємо власну історію — за два роки після Революції презентували свій роман «Забудь-річка» у Бережанах, і місцеві вчителі хімії розповіли нам, як розробляли і передавали на Майдан технології виготовлення різних за якостями сумішей — одні, щоб швидко вибухали, інші — щоб максимально липли до одягу тощо.
Зима тих революційних років була сніжною, і сніг одразу став будівельним матеріалом для барикад — його складали у мішки для будівельного сміття, за наявні декілька лопат відбувалася нежартівлива конкуренція — усі хотіли взяти участь у Революції. На тиловій барикаді біля Філармонії поставили портрет Бетховена — навіть важко припустити, чому обрали саме цього композитора.
Одним словом, Грушевського — це було справжнє революційне натхнення.
Костянтин Василець: «Найпочеснішим вважалося вибігти за барикаду і кинути в ментів коктейль чи камінь. Одного разу біжу і бачу, як з барикади вибігає якась людина з коктейлем у руках і кидає його в ментів із криком „Молдаванка не здається!“. Одесит! Земляк!».
Кирило Дороленко: «Коли почалася Вогнехреща, коли запалала Груша, більшість свободівців із Дніпра були там. Першою людиною, яку заарештували на Грушевського, теж, до речі, був свободівець. Нам заборонили бути там, Тягнибок сказав, що партію заборонять як екстремістську, але в нас було вже дві сотні заарештованих, потім дійшло до трьох сотень. Це вже так: або ми, або нас. Пам'ятаю, хлопці телефонують: Кириле, ми склали партійні прапори, знімаємо нашивки, йдемо на Грушу. Хлопці ризикували, отримували перші поранення — від гранат, від кийків, від каміння».
А потім заговорила вогнепальна зброя. Лікар з Одеси Віталій Лісничий опинився тоді у найгарячішій точці.
Віталій Лісничий: «Почувши від знайомого, що „на Грушевського — війна“, я похапцем скупився у магазині спорттоварів, придбавши добрий лижний шолом і футбольні щитки, і махнув на Майдан. Я гадав, що був відмінно екіпірований: на ногах під утепленими джинсами — щитки, на голові — червоний гірськолижний шолом (що його гарно видно чи не за кілометр), а у центрі композиції — світло-сіра, майже біла тепла куртка-пуховик. Словом, я був ідеальною мішенню, але збагнув це тільки в середині ночі, коли в мене почали регулярно влучати. Спочатку я крутився на сходах стадіону „Динамо“, кидався камінням, намагався зрозуміти, що відбувається. Ближче до опівночі бій почав трохи затихати. Казали, буцімто у них закінчилися гранати, а підвіз нових наші зірвали якимось відчайдушним маневром. Я змерз, як пес, тому побіг до нашого одеського намету, погрівся там десь із півгодини чи трохи більше, і знову пішов на Грушевського більш-менш зігрітий, принаймні руки вже щось відчували. Невдовзі ситуація загострилася — ворогу саме привезли свіжі гранати, почалась інтенсивна стрілянина. Якісь попи, що намагалися стояти між сторонами, забрались, і, як на мене, правильно зробили. Я зрозумів, що може бути штурм барикади, і став вигадувати розумну версію своїх подальших дій. Поставив собі бойову задачу — розвідка, а в разі наближення ворога — спроба втримати першу лінію барикад, бо друга радше була пародією на перешкоду для ворога — серед вулиці стояв спалений автобус і лежали поодинокі купи якогось мотлоху. Наші намагалися кидати пляшки з коктейлем Молотова, але більшість із них навіть близько не долітала до лав ВВ-шників. Пляшки кидали і за допомогою катапульти, з неї таки влучили кілька разів по ворогу, але назагал ефективність наших бойових дій дорівнювала майже нулю. Оборонці барикади демонстрували численні приклади епічної мужності; один, пам'ятаю, стояв напівголий на барикаді просто у центрі і лаявся так, що було чутно навіть крізь галас і постріли — й отак пару годин поспіль майже безупинно матюкав ворога. Хлопець наражався на неприємності, його було чудово видно, як його не застрелили, я й досі дивуюся. Бо тоді вже почали стріляти не по-дитячому. Але той стояв просто, як пам'ятник, як символ незламності нашої барикади. Першого беркутівця з рушницею я побачив крізь каркас згорілого 182 автобуса, що був „наріжним каменем“ барикади, за деревом парку зовсім недалеко від нас. Він вів прицільний вогонь, а з двох боків його дбайливо прикривали щитами два інших беркутівці (при тому, що стрільцеві в повному захисному обладунку і так нічого особливо не загрожувало). Намагався звернути увагу хлопців на посилення небезпеки, але у грюкоті і шумі бою мало що було чути, і здійняти належний алярм я не спромігся. Ближче до З-4-ї години ранку люди почали розсмоктуватися з першої лінії, бо, певно, просто втомилися. Велике напруження, галас, крім того, на другій барикаді безупинно грюкали металевими прутами об автобуси — це не давало можливості розмовляти між собою у першій лаві. Ворог почав підтягуватися ближче, але на штурм не наважувався. Раніше, ще з вечора, з боку беркутівців уже була спроба активного штурму наших позицій — через паркан стадіону. Але нечисленні добре організовані звитяжці, відчайдушно контратакуючи малими силами, відігнали ворога, не давши йому перелізти через паркан. Із початком нового загострення бою я заховався за згорілим автобусом, що стояв біля пам'ятника Лобановському, і стежив за діями ворога, намагаючись діяти розумно. Там мене цокнуло кулею об руку, дуже боляче, але ушкоджень не було, і я зрозумів, що це гума. Про себе подумав — стріляють гумовими кулями; якщо влучать в око, це, звісно, вірна смерть, але якщо не в око — то, в принципі, це майже безневинна травма, забій. Тому поводився я трохи нахабно — і це мало не коштувало мені життя. Коли за кілька кроків від мене побачив, що хлопець завалився навзнак, я зрозумів, що він зазнав ушкодження більш, ніж серйозного. Я допоміг товаришам тяжко пораненого хлопця віднести його назад, до медиків, і вирушив на місце, де його поранили. Якусь хвилину крутився там, роззираючи навсібіч, намагався зрозуміти, звідки прилетіла куля — дивився на темні вікна будинку на вул. Грушевського по той бік, але всі були зачинені. Мені було ясно, що хлопець важко поранений, і що це не жарти. Аж раптом я помітив, що з-поза рекламного щита, що стояв тоді за пам'ятником Лобановському, на мить виринув силует беркутівця з рушницею, і зрозумів, що це, напевно, і є той стрілець, якого я видивляюся. Він сховався за рекламним щитом, а з іншого боку цього щита, у кількох метрах від озброєного рушницею беркутівця, на постаменті пам'ятника вже були захисники барикади, які навіть не здогадувалися про страшну небезпеку, яка чигала зовсім близько. Хлопці кидали каміння і пляшки у бік ворога з правого боку від щита, а він підійшов з лівого, тобто майже зайшов до нас у тил. Я розумів, що звідти можна просто класти людей одного за одним, це був би навіть не тир, а радше розстріл упритул. Його треба було вигнати звідти. Я спробував вказати хлопцям на нього, але через галас мене не було чутно, на мої застереження не реагували належно. Я взявся кидати у ворожого стрільця каміння, намагаючись помститися за тяжко пораненого товариша і вигнати злодія із небезпечної для наших бійців позиції. Переконання у тому, що ворог стріляє гумовими кулями, зробило мене у цьому двобої з ним дещо самовпевненим — ну, гума, то і є гума, навіть якщо і влучить, то не вб'є, найгірше, що загрожує — біль, ну, якщо вже трапиться, то поваляюсь трохи та й піду далі. Приміряючись камінням, я невпинно ходив зігзагами, щоб ворогові було важче у мене влучити. Але якби знав, що він стріляє такими штуками, якими можна слона завалити незалежно від того, куди потрапиш, то, можливо, не керувався б гаслом Дейла „слабоумство і відвага“. З'ясувалося, що шкільні уроки фізкультури з киданням гранати (було в нас таке) геть забулися і в реальному бою кидач камінням із мене ніякий: перший камінь полетів навіть не близько, другий теж. Справа виглядала безперспективною; вирішив, що кину ще пару разів, а потім піду гукати хлопців, щоб якось допомагали, бо ворожого стрільця таки конче треба було викурити з його небезпечної засідки. Напевно, це був той самий, що раніше стріляв із-поза дерев, а тепер перебіг ще ближче, впритул до наших. Я не бачив, як він перебігав, але жодного іншого беркутівця там поблизу не було, так що, швидше за все, це був той самий стрілець.