Йому надзвичайно подобалося ходити кімнатою, починати речення, дозволяти йому струмочком бігти уперед, а потім на мить зупинятись, робити паузу, додавати фразу й дозволяти реченню добігати логічного, композиційно вивершеного кінця. Генрі не міг дочекатися ранку, коли розпочне роботу з пунктуальним друкарем, який ніколи ні на що не скаржився й видавався байдужим до того, що йому надиктовують, наче слова романіста були так само цікавими та важливими, як і те, що він друкував у комерційному секторі, де раніше працював.
Генрі раптом відчув, що всі попередні роки йшов до цієї необмеженої творчої свободи, а за кілька місяців усвідомив, що вже не зможе повернутися до ручки й паперу, до своєї колишньої самотності, позбавленої механічного втручання. Куди б він не поїхав, шотландцеві доведеться скрізь його супроводжувати разом зі своєю великою, громіздкою друкарською машиною, що прийшла на зміну стенографу. Друкарську машину доведеться комусь носити, а шотландця — взяти на утримання. Подорожувати стане складно та дорого. Відтак життя, повне переїздів через Ла-Манш, залізничних подорожей і ночівель у готелях, добігло кінця. Та поступово сумлінне клацання друкарської машинки та звуки власного голосу витіснили в ньому потяг до мандрів далекими країнами та сяйливими містами.
У ці роки Генрі дуже часто й надто детально описував будинки. Його друг — архітектор Едвард Воррен — зробив для нього малюнки своїх будинків у Ґарденкорті, Поінтоні, Істхеді та на кордоні з Шотландією. Генрі описував їх кімната за кімнатою, не оминаючи жодного орнаменту чи збляклого гобелену, передаючи особливу атмосферу кожного помешкання. Воррен уважав, що ці описи додають його книгам архітектурної родзинки. Кожного разу, перебуваючи в домі Воррена, Генрі роздивлявся малюнок садової кімнати в Лемб-Хаусі[25] у Раї — вид із вулиці. Його захоплював суто англійський дух будівлі, давня кладка стін, відчуття притертого комфорту.
Генрі мріяв про власний будинок поза межами Лондона; він уявляв, як вечорами сидітиме в яскраво освітленій кімнаті, стіни якої будуть вкриті старими дерев’яними панелями, а темна лакована підлога — потертими килимками, горітиме камін, у якому зітхатимуть і потріскуватимуть сухі дрова, фіранки будуть опущені на знак того, що довгий день, сповнений творчої праці вже позаду, а попереду не чекають ніякі соціальні обов’язки.
Із настанням літа Генрі проводив час, блукаючи селами та містечками Саффолкського узбережжя й чарувався їхніми назвами — Великий Ярмут, Бландестон, Саксмундхем, Данвіч — від яких віяло давньою буремністю й античною історією. Він думав, що кам’яний котедж на цьому узбережжі, щось дуже просте і пов’язане з навколишньою культурою мореплавства, ідеально йому підійде. Переїжджаючи з місця на місце, повсюдно супроводжуваний друкарем і «Ремінгтоном», розриваючись між поганими квартирами та дорогими готелями, Генрі сподівався, що це — його останнє неприкаяне літо, хоча й знав, що таке строкате, збитошне життя безхатька триватиме й надалі, буде його долею, доки він не візьме себе в руки й не знайде милий своєму серцю притулок, якого з роками прагнув дедалі більше.
У Саффолкських селах він усім зустрічним пояснював, чого шукає, даючи свою лондонську адресу на знак серйозності своїх намірів. Кілька разів його запрошували подивитись будинки, та жоден із них не був схожим на його мрію; усі вони, хоч і кожен по-своєму, були потворними й доступними Генрі тільки через те, що ніхто інший ними не цікавився.
Так само і в Раї він дав усім знати, що бажає знайти постійне помешкання. Генрі потоваришував із місцевим ковалем, який до того ж торгував усіляким реманентом і був охочим до балачок із зайдами та роззявами. Під час однієї зі своїх прогулянок Раєм, Генрі зупинився біля дверей містера Мільсона, котрий після їхньої першої зустрічі вітався з ним на ім’я, дізнавшись, що містер Джеймс є американським письменником, який полюбляє повільно гуляти вуличками Рая й уже закохався в містечко. Після другої чи третьої розмови з містером Мільсоном, іще коли він знімав будинок на Поінт-Хілл, Генрі повідомив, що дуже хоче придбати будинок у цій місцевості, на околицях Рая чи навіть у самому містечку. Оскільки містер Мільсон любив поговорити, але нічого не розумів у літературних справах, ніколи не бував в Америці й не зустрічав інших американців, а Генрі зовсім не розумівся на ковальстві, вони обговорювали будинки — ті, що колись продавалися чи здавалися в оренду, ті, що було продано щойно чи знято з продажу, а також і ті, найбільш привабливі, що ніколи не продавались і не здавались на пам’яті коваля. Під час кожної зустрічі, щойно заходила мова про звичний предмет, містер Мільсон показував картку, на якій було записано лондонську адресу Генрі. Він запевняв, що не загубив її й не забув своєї обіцянки повідомити одразу ж, щойно з’явиться чудовий старий будинок, що відповідатиме потребам холостяка, та, на превеликий жаль, уся приваблива власність міцно тримається в руках господарів, які, мабуть, і в майбутньому не захочуть її позбутися.
25
Лемб-Хаус — будинок у містечку Рай (Англія, Східний Сассекс), побудований Джеймсом Лембом у 1723 р., відомий тим, що там знайшов притулок король Англії Ґеорґ І у 1725 р., корабель якого розбився об скелі біля Рая. Пізніше (від 1899 р.) належав Генрі Джеймсу, який провів у ньому останні 18 років свого життя.—