— Рай,— сказав Ґосс, сміючись,— і справді є царством мертвих, особливо взимку по буднях, але, наважуся припустити, що й у вихідні теж.
— Якби я був Едгаром По,— сказав Генрі, міг би написати про одного з його улюблених героїв, що подорожують до якогось невідомого будинку, двері якого ведуть до могили.
— Вам страшенно бракуватиме Лондона, і ви дуже швидко втечете від сільського життя, перестрашені сумнівними радощами, що їх воно дарує необачним,— сказав Ґосс.
ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ПЕРЕГОВОРІВ, що від його імені провів Ховеллс, Генрі пообіцяв «Collier’s»[32] нове оповідання, тож, проконсультувавшись із власними нотатниками та детальніше обговоривши з Ґоссом проблему неправдоподібності сучасних історій із привидами, але не розкривши йому свого плану, засів за роботу. Цього разу він розповість історію від імені головної діючої особи, котра на суботній вечірці в заміському будинку ділиться колись пережитим. Генрі бажав налякати шотландця і, диктуючи оповідання, уважно стежив за його реакцією в намаганні помітити найменший порух обличчя чи бодай натяк на збліднення шкіри.
Його оповідачка буде говорити жорстко й лише послуговуючись фактами, але в її тоні буде відчуватися натяк на добросердість, на готовність прийняти кожну нову людину, будь-який новий досвід, як нагороду, послану небесами, за її меткий розум і чутливість. Генрі був потрібен голос, у якому б звучало тихе прийняття, спокійна компетентність, суміш авторитарності та відданості власному обов’язку, готовність усе зробити якнайліпше, хтось, для кого виск належав до найгірших вад характеру. Він потребував голосу, що йому кожен читач автоматично віритиме й довірятиме, а також і стилю оповіді, від якого віє п’ятдесятилітньою давниною,— героїня була жадібною до читання,— в якому подекуди з’являються прості та жваві фрази.
Ця історія понад два роки пролежала в нотатнику, час від часу блискавкою освітлюючи мозок Генрі, але жодного разу так і не наблизилася до набуття форми чи бодай якоїсь визначеності. Натхнення прийшло тільки тепер, коли йому для нового редактора в «Collier’s» була потрібна саме така оповідь, міцна, жахаюча, драматична, така, що захопить американських читачів і змусить їх захотіти більшого. Це була напівказкова історія, розказана йому колись архієпископом кентерберійським, про двох дітей, залишених опікуном у великому будинку із самою лише гувернанткою, котрій було дано вказівку ні за яких обставин не контактувати з опікуном.
На голий кістяк було неважко наростити плоть: економку зробити щирою та надійною, маленьку дівчинку — ніжною та вродливою, хлопця — таємничим і заразом чарівливим, а сам будинок — дивним і старим, місциною, в якій відбулася найбільша пригода нашої головної героїні — гувернантки. Генрі хотів, аби вона не мала здатності до рефлексії та самоспоглядання, хотів, аби читач судив про неї з того, що вона помічає, які висновки робить і як усе те описує. Він прагнув зробити так, аби читачі дивилися на світ її очима, але й могли скласти власну думку про саму героїню теж, попри те, що вона певним чином, не усвідомлюючи цього, приховує від самої себе власні думки та переживання.
Будинок зяяв порожнечею, сповненою відлуння різних звуків. Двоє підопічних нашої гувернантки не знали, чим себе зайняти, вони пропливали перед нею та доброю економкою, мов ущерть наповнені судна, не потребуючи нічого, крім того, що їм давали. Усі звуки, усередині та ззовні, були зловісними, та мали так само зловісне відлуння. Генрі швидко сів, щойно дійшов до моменту, коли гувернантка, котра вже приготувалася до сну, почула віддалений, несамовитий дитячий крик, а потім — легкі кроки у себе за дверима. Підвівшись і продовжуючи диктувати, він подумав, що це мусить спочатку видаватися незначущим, але стане дуже важливим у світлі чи, точніше, мороці подальших подій.
Він почав писати оповідання, мов халтуру, просто, щоб виконати контракт, аби казочка вдовольнила смаки дуже широкої читацької аудиторії, і збирався, не надто напружуючись, закінчити його до кінця року. Не зрозуміло було, чому ця історія бентежила його думки впродовж місяців, коли Генрі готував переїзд до Лемб-Хауса. Він не знав, чому голос, який він так дбайливо створював, так ретельно контролював, яким так уміло маніпулював, мав на нього настільки сильний вплив, що він дозволив своїй гувернантці набути ніколи для неї непередбачуваної волі та влади. Він дозволив їй самій себе дурити — нечувана річ, якої він нікому й ніколи до того не дозволяв. Він дав свою згоду на те, щоб вона наражалася на небезпеку, прагнула її, навіть сама шукала. Генрі подобалося її лякати. Він довів її ізоляцію та самотність до відчаю, до бажання зустрічі з живою істотою, а не якимись обличчями та постатями, що раптово з’являлись у вікнах або вдалині.
32
«Collier’s» — американський щотижневий ілюстрований журнал, заснований Пітером Фінелоном Коллієром у 1888 р., який під різними назвами виходив до січня 1957 року.—