Тому Генрі здивувався захвату Перрі, з яким той говорив про «Червону літеру»[39], що її щойно дочитав. Перрі наполягав на тому, щоб і Генрі негайно її прочитав, а через кілька днів, з’ясувавши, що товариш іще навіть не починав, украй зніяковів. Але Генрі намагався, та прочитавши кілька перших сторінок сміховинно важкого тексту, на щось відволікся та так і відклав той роман убік. І тепер, спробувавши ще раз, він сподівався, що цей напівкомічний тон і розмови про тюрми та цвинтарі, а також духмяний цвіт моральності є наслідком браку відповідного суспільного підґрунтя та відсутності соціального різноманіття. Готорн серйозністю теми замінив майстерність викладу. Подумалося, що саме ці пуританські чесноти сповідував і його дід, про якого Генрі чимало розповідали. Та Перрі він сказав, що не заперечує читання про пуритан, навіть не має нічого проти наявності в себе предків із їхніми чеснотами, але геть не сприймає книжки, в яких ці предки та їхні чесноти, якщо це можна узагалі назвати чеснотами, посідають чільне місце, прослизають у кожне слово, у саму архітектуру твору.
За наполегливим проханням Перрі, він тримав при собі книгу ще кілька днів, доки займався оповіданнями Меріме, кілька з яких намагався перекласти англійською, та п’єсою Альфреда де Мюссе, що дуже його захопила. А ще безколірність Готорнових спостережень, схематичність його героїв і здерев’яніла повільність початку розповіді не додавали Генрі бажання повернутися до книги. Тому, почавши читання знову, він виявився геть не готовим до того, про що йшлося на подальших сторінках.
Книга захопила його почуття не одразу, і, навіть уже перебуваючи в її полоні, під дією її чарів, Генрі цього спочатку не усвідомив. Він не зрозумів, коли «Червона літера» засвітилась у його мозку, коли перебрала над ним владу так само, як і романи Бальзака. Іноді, коли він вечеряв із батьками і вечір спливав поволі, Генрі відкладав книгу й чудувався з того, що Готорна зовсім не бентежить дрібна щоденна посередність Нової Англії та комічна недоладність манер і поведінки тутешнього люду. Готорн уникав ексцентричності і тримався подалі від ницості. Навіть вибір і можливість залишались у нього віддаленими, натомість він підтримував постійне напруження, зображуючи одного героя, одне місце, одну дію, один єдиний набір думок і єдино можливий розвиток подій, оточуючи їх темним лісом, гущавиною гріхів і спокус. На переконання Генрі, Готорн не спостерігав за життям, а його вигадував, створюючи низку символів і образів, аби надати своїй оповіді бодай якоїсь життєвості. З обмалі матеріалу, з обмеженості та байдужості самого суспільства, зі схематичності системи побудови стосунків, із монохромності світогляду Готорн витворив саме те, чого в Новій Англії ніколи не було, грубо та безжально виліплюючи оповідь, яка тепер не відпускає від себе читача впродовж усієї літньої ночі.
Більшість прочитаних книжок він не міг обговорити ні з ким, опріч Перрі та ще, може, Вільяма, однак наступного дня за столом Генрі раптом заговорив про Готорна. Неочікувано це схвилювало батька. Виявилося, усього півроку тому він зустрічався зі згаданим письменником. Під час поїздки до Бостона на засідання Суботнього ранкового клубу[40], де Генрі-старший був спеціальним гостем, серед інших запрошених він побачив і Готорна. Батько розказав, що частково зустріч його не задовольнила, через Фредеріка Хеджа, котрий постійно балабонив, і робив це голосно та по-дурному, тому Готорна було погано чути. Він і не говорив багато, був дуже сором’язливим, але й поводився грубувато і неґречно; може, на сінозаготівлі чи в лісі він почувався б набагато ліпше. Батькові найдужче запам’яталося, що, коли подали страви, Готорн перестав цікавитися будь-чим іншим. Він утупив очі в тарілку і їв із такою ненажерливістю, що ніхто не наважився поставити йому жодного питання.
Тітонька Кейт сказала, що колись у Бостоні знала одну з Готорнових сестер, досить приємну леді, приємність якої дорівнювала її обмеженості. Готорнова сестра розказала, що одруження зробило з її брата людину, бо перед тим він був у родині самітником, вимагаючи, щоб йому залишали їжу перед замкненими дверима його кімнати. Він не виходив із неї вдень і бачив сонце тільки крізь своє невеличке віконце. На прогулянки Салемом, де він тоді жив, Готорн виходив лише вночі. За словами сестри, він міг пройти багато миль уздовж узбережжя чи просто тинятися сонними вуличками Салема. «Отак він проводив час,— додала тітонька Кейт,— і, напевно, то були єдині нагоди зіткнутися з реальним життям. А ще,— її тон зробився загрозливим,— Готорнова сестра сказала, що Натаніель ніколи не отримав жодного пенні за свою письменницьку працю».
39
«Червона літера» — найвідоміший роман американського письменника Натаніеля Готорна, опублікований у Бостоні 1850 р.—
40
Суботній ранковий клуб — жіночий громадсько-інтелектуальний клуб Бостона, відкритий у 1871 р. Джулією Ворд Хау, громадською діячкою й ініціаторкою запровадження Дня матері, аби створити культурно-освітній простір для власних дочок-підлітків і молодих жінок, які належали до елітарних кіл Бостона.—