Генрі сказав хлопцеві, що той обов’язково видужає, та не отримав ні ствердної, ні заперечної відповіді. Подумалося, що хлопчина зробився стоїком, і це так сумно контрастувало з його юністю. Передчуття агонії якимось чином опанувало його дух і не збиралося зникати. Генрі було цікаво, чи батьків цього хлопчини повідомили про синову ампутацію, чи вони, узагалі, знають, де він є. Схотілося запитати, чи не хоче юнак, аби Генрі написав для нього листа чи, може, передав щось словами, та запитувати таке видалося неприйнятним. Було цілком очевидно, що, коли інфекція не зникне, хлопцеві зроблять іще одну операцію чи він узагалі помре, і тому, м’яко й обережно говорячи до солдатика, Генрі не міг утриматися від щирого захвату його мовчазною сміливістю та тихою готовністю прийняти неминуче.
Зрештою, коли вже думати про щось інше не стало змоги, Генрі запропонував пораненому гроші, що їх він тихо прийняв, а потім іще й записав свою ньюпортську адресу, раптом юнакові щось буде потрібно, коли він одужає. Хлопець уважно подивився на записане, а потім кивнув, навіть не всміхнувшись. Але Генрі вирішив не запитувати, чи уміє солдатик читати.
Увечері він сидів на пасажирській палубі пароплава, що, скреготів і порипував, долаючи зворотній шлях до Ньюпорта. Вони з Перрі продовжували триматися нарізно. Удивляючись у згасаюче світло дня, що тануло разом із задушливою спекою, Генрі відчув себе частинкою тієї Америки, від якої досі свідомо відсторонювався. Він уважно все вислуховував, але не знав, як має відповісти. Намагався уявити життя того хлопця, який лежить під парусиною, борючися за виживання, котрий уже чекає найгіршого, та, все ж таки, сподівається повернутися додому. Спробував подумки побачити ту мить, коли хірургічний ніж було врочисто видобуто з піхов, ногу — покладено, використано морфін, віскі, чи що там у них було, коли хлопцеві зв’язали руки за спиною, а в рота запхнули кляп. Генрі хотілося обійняти свого молодшого друга тепер, коли найгірше вже лишилося позаду, і відвезти його до родичів, які його доглянуть. Але так само він знав і те, що, не менше за потребу допомогти та пожаліти солдатика, в ньому горить бажання опинитися на самоті у власній кімнаті, щоб була ніч, а поруч — книжка і папір, і ручка, коли він знатиме, що двері залишаться замкненими до ранку, що його ніхто не потурбує. Суперечність між цими бажаннями сповнювала Генрі смутком і зачудуванням перед таємницею особистості, містичністю свідомості, що заледве здатна розпізнавати неприкриту суть власних почуттів, але чудово розрізняє відтінки власних переживань болю, суму, радості й задоволення.
І ось тепер, під час зворотної подорожі, теплим вечором на борту пароплава, коли Генрі дивився на м’яку та заспокійливу лінію горизонту, раптом до нього прийшло усвідомлення справжньої глибини та окремішності власної свідомості; адже твоє власне «Я» залишається байдужим і відстороненим, коли хірургічний ніж безжально врізається в чужу плоть, шматуючи не твої жир і м’язи, сухожилля та нерви, кровоносні судини та кістки когось, хто не є тобою, хто, поранений далеко від дому, тепер конає під парусиною. Генрі відчув, що так і залишився відокремленим і недоторканим для чужого горя, власне, як і той солдат, що ніколи не знав комфорту та привілеїв, забезпечених Генрі Джеймсом-старшим своєму синові, котрого вберегли від війни.
У ВЕРЕСНІ 1862 РОКУ батько поїхав до Бостона, де допоміг Вілкі та його другові Кеботу Расселові вступити до лав Північної армії. Невдовзі й Боб Джеймс, збрехавши про свій вік, теж записався в солдати. Вілкі з Бобом опинилися в центрі загальної уваги. Найбуденніші їхні спостереження запам’ятовувалися й повторювалися багато разів усіма в родині. Навіть дрібка новин, що стосувалася будь-кого з молодших братів, без зволікання передавалася старшим.
У Кембриджі Генрі, дуже недовго помешкавши у Вільяма, знайшов собі маленьку квадратну кімнату з низькою стелею та віконною нішею, сидячи в якій, він почав упорядковувати свої книжки, за значно вдосконаленою системою класифікації. Генрі ходив сільськими дорогами в околицях Кембриджа й із задоволенням вивчав поодинокі житла, що розташувалися на довгих, трав’янистих схилах під високими в’язами. Він уявляв життя в тих помешканнях, а також, яким воно може видатися ззовні, що в ньому може побачити подорожній, наприклад, Готорн-молодший.
Харчувався Генрі разом із Вільямом у закладі міс Апшем, на розі Кірк-стрит і Оксфорд-стрит, дослухаючись до кожного слова, вимовленого іншими відвідувачами, радо користаючись із протекції свого балакучого брата, що дозволяло йому самому не говорити багато. Генрі дуже подобалися посутні й сухі, дотепні розмови студентів теології, він із повагою слухав старого професора Чайлда, котрий говорив про війну тим самим похмурим і потойбічним тоном, що й про зібрані ним балади[43].
43
Френсіс Джеймс Чайлд (1.02.1825—11.09.1896) — американський учений, просвітник, фольклорист, професор Гарвардського університету, нині знаний переважно як укладач збірки англійського і шотландського фольклору, яку часто називають Чайлдовими баладами.—