Генрі не знав, що їм казати, коли нью-йоркський «Continental Monthly»[45] схвалив до публікації його перше оповідання у французькому стилі про жінку, котра наважилася на адюльтер. Публікація мала бути анонімною, тож він міг би зберегти її у таємниці, якби захотів. Генрі почекав пару днів, а потім, знайшовши батька самого в бібліотеці, вирішив відкрити йому свій секрет. Не минуло й години, як Генрі-старший уже прочитав оповідання і висловив своє несхвалення його змісту, вважаючи текст позбавленим життєствердного настрою і переобтяженим драматизуванням мотивів головної героїні. Потім батько написав Вільямові, котрий прислав Генрі записку, в якій кпив із брата й цікавився, звідки він отримав такі ґрунтовні знання щодо зрадливих французьких пань. А скінчилося тим, що батько ходив по Ньюпорту й усім розповідав про те, що його син збирається опублікувати оповідання у французькому стилі.
ВІЛКІ ПОВЕРНУВСЯ ДО СВОГО ПОЛКУ, але там його забракували за станом здоров’я і відправили додому одужувати. Він не полишав надії знову повернутися в армію й докласти зусиль задля перемоги. Ніщо не могло применшити його ентузіазму. У цей час, коли Вілкі чекав можливості знову приєднатися до свого полку, Генрі призвичаївся сидіти поруч із ним, читаючи мовчки, доки брат куняв або просто лежав, занурений у власні думки. Якось, коли Генрі вийшов від сплячого Вілкі, збираючись уже повернутися до своєї кімнати, в коридорі на нього налетіла тітонька Кейт. Вона прошепотіла, що залишила для Генрі на кухні трохи солодкого пирога й молока. Він уже зібрався сказати, що не хоче ні їсти, ні пити, та раптом помітив, як її брови супляться, і зрозумів, що тітка бажає, аби він пішов за нею до кухні.
Удвох вони навшпиньках спустилися сходами та пройшли до кухні, де тітка почала щось шепотіти про одужування Вілкі, та потім зачинила двері й заговорила голосніше.
— Він схибнувся на поверненні в армію,— сказала вона,— наче йому мало тих поранень, що вже має, наче він іще недостатньо страждав.
— Його погляди на цю справу залишаються ідеалістичними,— відповів Генрі.
Тітонька Кейт осудливо скривила губи.
— Він уже не заспокоїться, доки ця війна не скінчиться. Він — такий, як і всі Джеймси, крім тебе,— продовжила вона.— Упертий і по-дурному завзятий.
Вона вивчально поглянула на племінника, цікавлячись, чи не задалеко зайшла, та Генрі привітно до неї усміхнувся, даючи знати, що тітонька може продовжувати, якщо бажає.
— Вони всі такі, родина твого батька. Варто було лише раз перепити, як це перетворювалося на постійну пиятику. У картярській грі за одну ніч вони могли програти все до останнього пенні. Варто було лише прочитати сторінку з теологічної книжки, як...— вона замовкла, похитала головою і гірко зітхнула.
— І половина з них померли молодими, ти знаєш, залишивши твоїх двоюрідних сестер і братів сиротами, сестричок Темпл і нещасного Ґаза Баркера. Звісно, старий дідусь Вільям Джеймс із Олбані був свого часу майже так само багатим, як містер Астор[46], але Астори всі мали голову на плечах і зналися на тому, як вести справи, а от Джеймси, коли помер старий патріарх, перетворилися на картярів і пияків, вони лише вміли помирати молодими та марнувати життя на різні благородні афери. Кожного разу, коли я чую, як Вілкі говорить про своє повернення в армію, то уявляю цю приреченість Джеймсів встрявати у всілякі дурниці. А Вільям, котрий спочатку мріє стати художником, а потім — лікарем? Тільки в тобі є і материнські, і батьківські риси. Лише ти є цільною натурою.
— Але я почав вивчати право минулого року, а потім передумав,— сказав Генрі.
— Ти не хотів того по-справжньому. Ти зробив це, аби забратися звідси, і, беручи до уваги всю цю метушню навколо війни, ти вчинив правильно. Якби ти залишився, вони б і тебе змусили піти на фронт, і тепер би ти теж совався по дому наполовину вкорочений.
Її голос звучав сердито, а погляд зробився гострим, майже диким. У тьмяному світлі лампи тітонька нагадувала малюнок старої жінки, мудрої і трохи божевільної. Вона замовкла, стулила губи та розслабила щелепу. Дивилася на нього, чекаючи на відповідь. Коли Генрі так і не заговорив, вона продовжила.
— Ти — тямущий і послідовний. Ти знатимеш, як улаштуватися у світі. Хоча б це ми маємо.
До того часу, коли перше синове оповідання вийшло друком, Генрі-старший уже знову знудився й забажав, аби родина переїхала до Бостона. Генрі був дуже радий залишити Ньюпорт. Більше він нічого не казав родичам про свої оповідання, показуючи їм тільки огляди, що їх писав для періодичних видань: «Атлантичного щомісячника», «Північно-американського оглядача» та «Нації». Ніхто не знав, що він щодня повільно й терпляче працює над оповіданням про хлопця, котрий пішов на війну, залишивши вдома матір і кохану. Спочатку писання було для нього повним відкриттів і виключно мистецьким процесом, аж здавалося, що він створює одну з балад, які так любив колекціонувати професор Чайлд. Генрі зробив матір героя складною, гордовитою й амбітною натурою, її сина Джона — легкосердим і хоробрим, а Ліззі — Джонову кохану — невинною, привабливою кокетухою. Кожну сцену він обмірковував і зважував, щоранку перечитуючи написане вчора, вносячи зміни та щось додаючи. Він намагався працювати швидко, щоб оповідь була динамічною та стрімкою, доки одного дня в новому помешканні на Бекон-Хілл, що його винаймала родина, трапилась одна подія, яка глибоко вразила Генрі, хоча й не змусила зупинитись.
45
«Continental Monthly» — щомісячний журнал, присвячений питанням літератури та національної політики США, почав виходити в Нью-Йорку з січня 1862 р.—
46
Мається на увазі американець англосаксонського походження Джон Джейкоб Астор (17.07.1763—29.03.1848) — підприємець, фінансист, торговець — перший мільйонер у США.—