ОДНОГО ПОПОЛУДНЯ З ГОРІШНЬОГО ВІКНА він побачив, як до будинку наближається сестра місіс Сміт. Він чув, як її впустили, і сподівався, що жінка піде на кухню до сестри. Генрі не бачив її від часу, коли вона покинула його кенсинґтонську квартиру, але, попри те, що й тоді бачився з нею дуже рідко, мав враження, що вона є цільною та розумною натурою. Генрі вирішив із нею поговорити. Спустившись сходами й побачивши у передпокої Бурджесса Нокса, він попросив його передати сестрі місіс Сміт, щоб вона, коли звільниться, зайшла до нього у парадну вітальню.
Сестра місіс Сміт дуже скоро з’явилась у супроводі самої місіс Сміт. Та, якщо перша була втіленням респектабельності й гарного вишколу, остання мала ще неохайніший вигляд і більш пом’яте обличчя, ніж зазвичай.
— Радий бачити вас при доброму здоров’ї, мадам,— сказав Генрі сестрі місіс Сміт.
— Я чудово почуваюся, сер, і надзвичайно вдячна вам за турботу та добрість.
Місіс Сміт роздивлялася потилицю сестри й обличчя господаря з виглядом людини, у якої хитається земля під ногами.
— Ви були десь неподалік? — запитав він.
— Ні, сер. Я одружена із садівником маєтку поета-лауреата[47]. Ми живемо в тамтешньому котеджі садівника.
— Поета-лауреата?
— Містера Остіна, сер, з Ештона.
— Авжеж, авжеж, Альфред Остін.— На мить йому здалося, що жінка працює на лорда Теннісона.
Генрі вже збирався запитати, чи не можна поговорити з нею наодинці, але вчасно зрозумів, що, вочевидь, перервав важку для сестер розмову, що й досі боліла місіс Сміт. Доки сестра, як могла, намагалася це приховати, кухарка пропікала поглядом їх обох.
— Гадаю, це означає, що ми ще вас побачимо? — запитав Генрі.
— О сер, я не хочу вас турбувати.
— Зовсім ні. Ви вважаєте, що з вашою сестрою усе гаразд?
Генрі подивився їй у вічі й не відвів погляду, коли жінка мовчки опустила голову. Вона зрозуміла значення цього запитання. Генрі не порушував тиші, дозволяючи їм усім усвідомити прихований зміст цієї мовчанки. Коли ж він відчув, що досяг бажаного ефекту, то вирішив, що не потребує розмови з нею наодинці, сказаного буде цілком достатньо. Він уклонився гості, коли вона виходила з кімнати, повністю зігнорувавши місіс Сміт. Тепер він знав, де, у разі потреби, можна знайти кухарчину сестру.
ЙОГО СЕСТРА ЕЛІС голосно реготала б із цієї сцени; вона примусила б його детально описати подружжя Смітів. Але вона також, подумав він, напевно, виявила б нетерпимість і вимагала б від нього негайних дій. Інша Еліс — зовиця — була найпрактичнішою з усіх його родичів і тихою сапою влаштувала б усе необхідне, щоб позбутися Смітів. Але Генрі не міг із нею порадитися, бо сама думка про обговорення цієї теми в листуванні з Вільямом була нестерпною. У Лондоні теж ні до кого було звернутися. Генрі був упевнений, що будь-хто з його друзів-англійців звільнив би слуг при найменшій ознаці сп’яніння чи неохайності.
Він почав вести уявний діалог із Констанс Фенімор Вулсон. Сцени на кухні й, тим паче, у кімнатці поза коморою зачарували б її. Але вона знала б, як учинити. Вона б підказала якийсь спосіб умовити Смітів піти без образ або змінити свою поведінку. Генрі згадав її спокійну грацію, її теплу простоту, її допитливість і загальну привабливість; він подумав про її останні дні у Венеції, ті кілька днів перед тим, як вона викинулася з вікна. Генрі гірко зітхнув і заплющив очі.
ДУЖЕ МАЛО ХТО з родичів або друзів знав про його тісну дружбу з Констанс. Ні Вільяма, ні його дружини Еліс не було серед того вузького кола, що на кілька місяців оселилось у Флоренції, коли Генрі з Констанс винаймали будинок на Беллосгардо і коли, як він гадав, про них пліткували найбільше. Але ті, хто там були, продовжували згадувати Констанс у листах до нього, продовжували говорити про її неуважність і таємничість; усі вони регулярно дивувалися з її смерті. Та лише одна людина спитала в Генрі прямо, чи не знає він, що змусило Констанс звести порахунки з життям. Лілі Нортон була чарівною дочкою його товариша Чарльза Еліота Нортона і племінницею однієї із його найулюбленіших бостонок — Ґрейс Нортон. Лілі познайомилася з Констанс в Італії і, хоча й була більше, ніж на двадцять років молодшою, щиро нею захопилась і прикипіла до неї душею.
47
Альфред Остін отримав звання Поета-лауреата в 1896 р., після смерті лорда Теннісона, котрому належав цей титул раніше.—