Цей епізод і кілька наступних тижнів, доки він жив без слуг і харчувався в місцевому заїзді, сповнили його душу смутком і гіркотою, від якої вилікувати могла тільки робота. Ранками він сидів перед навстіж відчиненим вікном вітальні, купаючись у сонячному промінні, та перечитував написане вчора. Вітальня виходила на охайний зелений газон, і Генрі залюбки спостерігав за Джорджем Ґеммоном, який працював у тіні від старої шовковиці. Пізніше, прогулюючись садом, він радів, що від навколишнього світу, його захищають високі стіни довкруж Лемб-Хауса.
Глава 9
Березень 1899 р.
ТЕПЕР НІЩО НЕ ДАВАЛОСЯ йому просто. Ніщо з побаченого та почутого у цій першій за п’ять років життя в Англії подорожі не здавалося новим і свіжим, таким, із чого можна було б чудуватися, що берегти у пам’яті. У Парижі він зустрів Розину та Пей Еммет — дочок Елен Темпл, сестри Мінні. Обидві народилися вже після смерті Мінні і знали про неї переважно зі світлин, що, фактично, не рахувалося. Дівчата були зовсім різними. Розина була симпатичнішою та більш говіркою, а менша і дещо приземкувата Пей — більш довірливою та тихою, ніж її сестра. Її амбіції художниці виявлялись у всьому, навіть у гострих зауваженнях під час оглядання картин у галереї, а потім і вуличного життя, що його обидві сестри протиставляли полотнам, вважаючи останні більш артистичними та красивими.
Іноді в їхніх розмовах Генрі вчувався голос Мінні Темпл. Він заздрив дівчатам: тому що їм бракувало сором’язливості, тому що вони були такі впевнені в оригінальності не таких уже й оригінальних, але повних завзяття своїх американських голосів, тому що вони не були обтяжені знанням, як їм здавалося, позбавленої трагедій власної історії.
У свої п’ятдесят шість він уже міг собі дозволити засуджувати будь-що і не хвилюватися з цього приводу, а Пей Еммет грайливо наполягала, що цим він лише наслідує лікаря Слоупера з «Вашингтонської площі»[49], який подорожує Європою зі своєю нещасливою та погано освіченою дочкою. Генрі засуджував дівчат за їхній акцент і, доки вони переходили з одного музею до іншого, постійно виправляв їхню вимову. Коли, скажімо, Розина захоплено дивилася на прикраси, виставлені у вітрині паризького ювеліра, Генрі негайно її виправляв.
— Ювелір, а не ювілір.
А коли дівчина погодилася, що сучасні американки неправильно вимовляють глосні, він відповів:
— Голосні, Розино, а не глосні!
Сестри, яким, очевидно, подобалися нетерпимі зауваження родича, почали спеціально перекручувати власну вимову, щоб тільки подратувати його вибагливий слух. І тоді вони більше, ніж у будь-який інший час, нагадували Генрі покійну тітоньку, яка полюбляла подібні сутички, насолоджуючись кожною в’їдливою реплікою та її ефектом. Дівчата вміли наполягти на своєму, не сварячись із ним, а лише злегка підсміюючись, пропускаючи приголосні чи вживаючи сучасні ідіоми, від яких він просто шаленів. Коли одного ранку Пей оголосила, що мусить піднятися нагору, щоб прилаштувати волосся, Генрі спитав у неї: «Прилаштувати до чого чи прилаштувати куди?».
Париж мав іще більш чудовий вигляд, ніж під час інших візитів Генрі, та за цією чудовістю він відчував щось іще, і воно йому страшенно не подобалося. Однак йому вистачило мудрості не обговорювати цього з сестрами Еммет. Генрі вподобав те, як невинно та сторожко вони сприймають кольори, перспективу, текстуру, як радісно показують йому й одна одній деталі, як захоплено купаються в грандіозності цього міста. Кілька разів, коли Пей Еммет зненацька змовкала, припиняла жартувати й занурювалась у подібний до замріяності стан, жадібно вбираючи очима якусь сцену, і могла миттю розсердитись, якщо її відволікали, йому здавалося, що над ними пропливає дух Констанс Фенімор Вулсон, безтілесний і самозаглиблений, залюблений у тіні та навіювання так само, як Мінні Темпл — у світло та буяння.
Отож, кузини розбуркали спогади про давні події. Часом вони були так захоплені тим, що бачили, частинкою чого були тут і зараз, що не помічали смутку, навіяного Генрі пам’яттю. Їхню байдужість він сприймав із полегшенням і вважав її радше чарівною, бажаючи, щоб і дехто з його давніх друзів, які вимагали до себе надто великої уваги та надто прискіпливо спостерігали за ним, перейняли в дівчат Еммет такий стиль спілкування.
49
Лікар Слоупер — герой роману Генрі Джеймса «Вашингтонська площа», опублікованого в 1880 р.—