— Може вам допомогти? — запитав Артур.
Він поспішив до неї.
Разом вони відчепили казанок від триноги і незграбно понесли вниз по схилу, який вів від її печери до смуги низькорослих і вузлуватих дерев, які росли на межі між кручею і невеликим яром, з якого відкривався зовсім новий букет різких ароматів.
— Готовий? — запитала стара леді.
— Так... — відповів Артур, хоча й не впевнений до чого саме.
— Один, — почала жінка.
— Два,— продовжила вона.
— Три, — додала вона.
Артур якраз вчасно зрозумів, що вона збиралася зробити. Разом вони вилили вмістиме казанка до яру.
Після декількох годин нетовариської тиші, стара леді нарешті вирішила, що сонячні панелі назбирали потрібний заряд, щоб запустити ксерокс і вона зникла в печері в пошуках потрібних речей. З’явилася вона з двома стосами паперу, які згодувала ксероксу.
Копії були вручені Артуру.
— Це, е..., це ваша порада, так? — запитав Артур, невпевнено проглядаючи аркуші.
— Ні, — відповіла стара леді. — Це історія мого життя. Розумієш, якість будь-якої поради повинна визначатися відносно якості життя, того хто її вам дає. Якщо ти переглянеш цей документ, то побачиш, що я підкреслила всі важливі рішення, які коли-небудь зробила, аби вони виділялись. Вони всі пронумеровані і мають перехресні посилання. Бачиш? Все, що я можу порадити, то це намагатися приймати рішення повністю протилежні до тих, що приймала я, і тоді ти, можливо, не закінчиш своє життя... — вона зупинилася на хвильку, щоб набрати повні легені повітря, для гарного вигуку — ... у старій смердючій печері як ця!
А потім підхопила тенісну ракетку, закатала рукава і пошкандибала до своєї купи мертвих, схожих на кіз, тварин, всілася і почала відбивати мух із запалом і пристрастю.
В останньому селищі, яке відвідав Артур, не було нічого крім високих стовпів. Вони були на стільки довгими, що із землі й не скажеш, що там на верху, тому Артуру довелося видертися на три таких, поки він не знайшов одну, на якій було бодай щось, окрім платформи, вкритої пташиним послідом.
Не легка справа, скажу я вам. На ці стовпи можна піднятися лише по забитих в них коротким дерев’яних кілках, які повільно підіймаються вверх по спіралі. Будь-який інший турист, менш наполегливий, ніж Артур, зробив би кілька фото і спустився до найближчого бару, де можна також придбати цілу низку дуже солодких і липких шоколадних тістечок, які можна з’їсти прямо перед аскетами. Але тепер, в основному якраз через це, їх тут майже не зустрінеш. Насправді вони майже всі кудись пропали і відкрили дуже прибуткові терапевтичні центри десь на багатших планетах північно-західної брижі Галактики, де життя було набагато легшим (десь на сім мільйонів порядків), а шоколад просто неймовірним. Більшість аскетів, як виявилось, навіть не знали про існування шоколаду до того, як прийняли аскетизм. Більшість же клієнтів, які приходили у лікувальні центри знали про це дуже добре.
На верхівці третього стовпа Артур зупинився перевести подих. Він весь спітнів і задихався, бо кожен із стовпів був п’ятдесят чи шістдесят футів у висоту. Світ навколо нього запаморочливо крутився, але це не дуже хвилювало Артура. Він знав, що коли логічно подумати, то він не може померти, поки не потрапить до Ставромула Бета[8], а тому виробив безтурботне ставлення до екстремальної небезпеки, яка могла йому загрожувати. Але його все одно не покидало відчуття, що він от-от звалиться з п’ятнадцятифутової висоти. Проте справитись з ним йому допоміг сендвіч. Він саме збирався поринути у читання копії автобіографії оракула, коли раптом почув, як за спиною хтось легенько кашлянув.
Він так різко обернувся, що навіть впустив з рук сендвіч, який у повітрі перевернувся маслом до низу і здавався дуже маленьким, коли нарешті досяг землі.
Приблизно за тридцять футів позаду Артура був інший стовп, і, єдиний серед розкиданого лісу із трьох дюжин стовпів, був кимось зайнятий. На ньому сидів старий чоловік, в свою чергу зайнятий глибокими думками, які змушували його хмуритися.
— Вибачте, — гукнув Артур.
Чоловік не звертав уваги. Може він не почув його. Відчувався легенький вітерець. Це було неймовірно випадковістю, що Артур почув той тихенький кашель.
— Здрастуйте? — покликав Артур. — Привіт!
Нарешті чоловік кинув погляд на нього. Здавалося той був дуже здивований побачити тут когось. Артур не міг точно сказати чи він був здивований і радий його побачити, чи просто здивований.
— У вас відчинено? — крикнув Артур.