— Мерщій! — мовив, хлипаючи, старий.
— Макбет помер, — сказав хлопець, швидко перераховуючи купюри. — Як ви гадаєте, чи покращиться після цього світ?
— Га?
— Як ви гадаєте, чи будуть наступники Макбета хоч трохи кращими, більш справедливими та співчутливими? Чи є підстави сподіватися на це?
— Замовкни, хлопче, і швидше кінчай мене. Можеш скористатися стеком, якщо хочеш.
— Якщо смерть — це для тебе найдорожче, Гекато, то я не забиратиму життя у тебе, як ти колись забрав у мене око. І знаєш чому?
Старий нахмурив брови, втупився в нього поглядом, і по залитих сльозами очах хлопець зрозумів, що Геката його впізнав.
— Бо ми маємо здатність змінюватись і ставати кращими людьми, — пояснив малий, кладучи гаманця до своїх подертих штанів. — Саме тому мені здається, що наступники Макбета все ж таки ставатимуть трохи кращими. Ненабагато, але кращими. Крок за кроком — маленькими крочками. Трохи гуманнішими. Дивно, що для означення добра й співчутливості ми користуємося словом «гуманний», а не просто «людяний», що означає те ж саме. — Хлопець витяг свого ножа, і з нього, клацнувши, вискочило лезо. — І дійсно дивно, якщо зважити на все те зло, що ми заподіяли одне одному за всю історію людства.
— Ось тут, — простогнав старий, показуючи на своє горло. — Хутчіш.
— А ви пам’ятаєте, що мені довелося вирізати своє око самому?
— Га?
Хлопець всунув руків’я ножика старому в руку.
— Зробіть це самі.
— Але ж ти сказав… гуманніші… Я не можу цього зробити… Будь ласка!
— Маленькими кроками, маленькими кроками, — мовив хлопець, підвівшись і поплескавши себе по тугій кишені. — Ми покращуватимемося маленькими кроками, бо не зможемо перетворитися на святих одним махом.
Виття переслідувало хлопця по всьому вокзалу, аж поки він не вийшов на сліпуче сонячне світло.
44
Сяюча краплина дощу впала з неба й полетіла крізь темряву до мерехтливих вогнів порту, що лежав унизу. Пориви північно-західного вітру понесли краплину на схід від неквапливої ріки, яка ділила місто навпіл, а потім — на південь від пожвавленої залізничної колії, яка ділила місто навскоси. Вітер проніс краплину над Четвертим районом до «Обеліску» та нової будівлі під назвою «Весна» — двох готелів, де зупинялися бізнесмени зі столиці. Час від часу до «Обеліску» забрідав якийсь провінціал і питав, чи не стояло там колись казино. Більшість вже й забули, але дехто ще пам’ятав інше казино, яке розташовувалося в колишній конторі залізниці, де нещодавно відкрили нову бібліотеку. Краплина пропливла над управлінням поліції, де горіло світло в кабінеті старшого комісара Малкольма, який проводив нараду керівництва щодо реструктуризації служби. Спершу персонал був невдоволений тим, що мер Тортел та міськрада зажадали скорочення штату поліції через те, що новітня статистика свідчила про різке падіння рівня злочинності. Хіба ж так винагороджують поліцію за всю ту копітку й корисну роботу, яку вона виконала протягом останніх трьох років? Але підлеглі розуміли, що Малкольм правий: завдання поліції полягає в тому, щоб роботи в неї було якомога менше. Ясна річ, скорочення стосувалося, перш за все, антинаркотичного відділу та тих підрозділів, які мали непрямий стосунок до падіння наркоторгівлі, зокрема, відділу вбивств. В антикорупційному відділі кількість персоналу не зменшилася, а єдиним підрозділом, якому дозволили набрати на роботу більше фахівців, став відділ розслідування фінансових злочинів. Бо фінансова активність у місті пожвавилася завдяки тому, що його привабливість для бізнесу зросла, а надто вільготні умови для економічних злочинців у білих комірцях створювали у городян враження, що поліція працює головним чином в інтересах багатіїв. Дафф відстояв штат відділу боротьби з організованою злочинністю, заявивши, що для запобігання злочинам потрібні ресурси, бо якщо професійні кримінальники знову пустять у місті коріння, то викорчувати їх коштуватиме значно дорожче. Але Дафф добре розумів, що йому, як і решті, все одно доведеться змиритися зі скороченнями. Голові відділу вбивств, Кетнесс, яка переконливо доводила, що за нинішньої чисельності співробітників вони, нарешті, мають змогу забезпечити задовільний рівень розкриваності вбивств, навіть довелося подати у відставку. Дафф був радий, що нарешті настали вихідні, і вони з Кетнесс зможуть провести запланований пікнік у Файфі. Він і прагнув цього, і водночас боявся. Будинок знесли, а ділянка заросла бур’янами. Але хижка збереглася й досі. Йому хотілося полежати там удвох з нею під палючим сонцем, насолоджуючись ароматом смоли, який ішов від дощок. І прислухатися, чи не дзвенить там і досі відлуння голосів Емілі та Юена, відлуння їхнього сміху та веселих вигуків. А потім він хотів би сплавати сам-один до отого вилизаного хвилями гладенького каменя. Кажуть, що немає вороття до тих місць, де ти бував, і людей, з якими там був. Йому просто захотілося перевірити, чи дійсно це так. Щоб не забувати. І щоб мати змогу жити далі й дивитися в майбутнє.
Краплина полетіла далі на схід, над вулицями з багатими крамницями в західній частині Другого району, а потім почала опускатися в напрямку зарослого лісом пагорба біля кільцевої дороги, яка того вечора блищала на шиї міста, мов намисто. Там, на вершині пагорба Шибениця, краплина впала поміж дерев і плюхнулася на великий і зелений дубовий листок. Спливла на його кінчик і зависла, набираючи ваги й готуючись здолати останніх два метри до двох чоловіків, які стояли під деревом у темряві.
— Тут все так змінилось, — мовив басовитий голос.
— Ви надовго пропали, сер, — відповів вищий за тембром голос.
— Саме так. Я справді пропав. Був пропащий і гадав, що це вже назавжди. Але ви й досі не сказали, як вам вдалося мене знайти, пане Бонусе.
— Ой, та я ж завжди до всього прислухаюсь і приглядаюсь. Прислухатися і приглядатися — це, на жаль, мабуть, єдиний мій талант.
— Не знаю, чи вірю я вам, що це справді так. Скажу чесно, без еківоків: ви мені не подобаєтеся, пане Бонусе. Ви надто нагадуєте мені тих істот, які живуть у воді і які липнуть до більших істот та смокчуть їх, усіляко підлабузнюючись.
— Ви маєте на увазі рибу-прилипалу, сер?
— Я маю на увазі п’явок. Отих жахливих дрібних істот. Таких ніби безневинних на вигляд. Утім, якщо ви вважаєте, що зможете допомогти мені повернути моє місто, то, можливо, і вам дещо перепаде. Але дивіться, не перестарайтесь. Якщо смоктатимете мене надто сильно, то я просто відріжу вас від себе. А тепер кажіть.
— Конкурентів на ринку немає. Після того як запаси наркотиків тут скінчилися, багато наркоманів перебралися до столиці. Міськрада і старший комісар нарешті почали послаблювати свою хватку. Почали скорочувати штати. Гадаю, що слушний момент настав. Потенціал нових молодих клієнтів необмежений. Я розшукав одну із сестер-китаянок, якій вдалося вижити під час вибуху на наркотичній фабриці Гекати. Рецепт вона пам’ятає чудово. Клієнти не матимуть альтернативи товару, який ми їм запропонуємо, сер.
— А навіщо тоді вам потрібен я?
— Я не маю капіталу, можливості динамічно діяти та ваших лідерських якостей, сер. Але натомість я маю…
— Вуха та очі. І велику присоску. — Старий викинув недопалок сигарилли Davidoff Long Panatella, а тим часом краплина на гілці над його головою видовжилась. — Я подумаю над вашою пропозицією. І не через те, що ви мені сказали, пане Бонусе. Кожне місто є потенційно хорошим ринком, якщо запропонувати якісний продукт.
— Зрозуміло. То чому ж саме тут?
— Бо в цьому місті загинув мій брат, тут я втратив свій клуб, втратив усе. Тож я дещо йому заборгував.
Краплина зірвалася й полетіла додолу. Впала на бичачий ріг. І спливла на блискучу поверхню мотоциклетного шолома.
— Я влаштую цьому місту пекло на землі.
