За мотоциклістом на червоному мотоциклі їхало ще одинадцятеро. Вони промчали під одним із ліхтарів на стіні освітленої двоповерхової портової споруди.
Світло ліхтаря падало крізь вікно контори з найму команд для торговельних суден, розташованої на першому поверсі, і вихоплювало з темряви руку, що лежала на плакаті: «На теплохід „Глеміс“ потрібен робітник камбуза». Пальці на руці були довгими й тонкими, мов у професійного піаніста, а нігті добре доглянутими. Хоча темрява й ховала яскраво-блакитні очі, зате добре було видно рішуче підборіддя, тонкі бліді губи, агресивний гачкуватий ніс і подібний до сліду метеорита білий шрам, який тягнувся навскоси від щелепи до чола.
— Вони вже тут, — вимовив інспектор Дафф, сподіваючись, що його підопічні з відділу боротьби з наркотиками не почують мимовільного тремтіння в голосі. Він припускав, що «вершники-вікінги» пошлють за дурманом трьох-чотирьох, максимум — п’ятьох. Та коли їхня кавалькада поволі випливла з темряви, він нарахував аж дванадцять мотоциклів. На задніх сидіннях двох останніх сиділо по пасажиру. Чотирнадцятеро проти його дев’ятьох. До того ж були всі підстави вважати, що «вікінги» озброєні. Озброєні до зубів. Але тремтіння голосу інспектора спричинила не кількісна перевага супротивників. Причиною стало те, що нарешті здійснилася його найзаповітніша мрія: на чолі мотоциклетної процесії був отой. Нарешті отой опинився на відстані пострілу.
Того чоловіка не було видно вже кілька місяців, та лише він мав такий рогатий шолом і мотоцикл «Вождь червоношкірих». За чутками, його мотик був одним із тих п’ятдесяти, які поліція Нью-Йорка секретно замовила у 1955 році. На боці «вершника» тьмяно виблискувала вигнута шабля.
Отже, це — Свено.
Одні казали, що його вже немає серед живих, інші стверджували, що він утік з країни, змінив прізвище та ім’я, обстриг свої біляві пасма й сидів собі на терасі десь в Аргентині, насолоджуючись спокійною старістю та тоненькими, мов олівці, сигариллами.
Але ж ні — ось він, перед очима. Ватажок банди і вбивця поліцейського, який разом зі своїм поплічником організував «вершників-вікінгів» невдовзі після закінчення Другої світової війни. Вони набрали до себе неприкаяних молодиків, які мешкали здебільшого в облуплених фабричних будинках, що тягнулися низкою вздовж смердючої від каналізаційних стоків ріки. Ватажки навчили їх, дисциплінували і промили їм мізки, перетворивши на армію безстрашних вояків, яку Свено міг застосовувати задля власних цілей: встановлення контролю над містом і монополізації зростаючого ринку дурману. На якийсь час здалося, що Свено свого доб’ється, тим паче, що Кеннет і поліційне начальство навіть не збиралися його зупиняти. Навпаки — за певну мзду Свено забезпечував собі їхнє сприяння. Сприяння в конкурентній боротьбі. Бо саморобна наркота Гекати була значно кращою, дешевшою й завжди наявною на ринку. Якщо вірити анонімній наводці, яку отримав Дафф, щойно прибула партія дурману була достатню великою, аби надовго вирішити проблеми «вершників» з постачанням. Дафф не дуже вірив, але все ж таки сподівався, що стисла інформація, яка містилась у друкованих рядках, достовірна. Не вірив, бо це було б аж занадто щедрим подарунком долі. Подарунком, який — за належного використання — зміг би підсадити голову відділу боротьби з наркотиками на вищий службовий щабель. Старший комісар Дункан іще не встиг призначити на всі важливі посади в поліційному управлінні своїх людей. Наприклад, у відділі боротьби з організованою злочинністю і досі чіплявся за своє крісло шахраюватий інспектор Коудор, старий призначенець Кеннета; на гарячому його ще не спіймали, але було цілком очевидно, що це — лише питання часу. А Дафф — один із Дунканових людей. Коли з’явилися перші ознаки того, що Дункана можуть призначити новим начальником поліції, Дафф зателефонував йому у столицю й недвозначно, хоча й дещо помпезно запевнив: якщо рада замість Дункана старшим комісаром призначить одного з поплічників Кеннета, то він подасть у відставку. Цілком припустимо, що за такою беззастережною заявою про лояльність крився особистий інтерес — ну то й що? Дафф щиро бажав підтримати плани Дункана щодо створення чесної поліції, яка насамперед служила б людям. Він дійсно щиро цього бажав. Але водночас йому хотілось обійняти якомога вищу посаду в поліцейському управлінні. А кому б не хотілось? А ще він прагнув власноруч відбити голову отому типу отам, на вулиці.
Свено.
Свено був одночасно і засобом, і метою.
Дафф поглянув на годинник. Час до хвилини збігався з тим, який був зазначений у наводці. Кінчиками пальців він торкнувся внутрішнього боку кисті, щоб намацати пульс. Дафф уже не лише сподівався, він уже почав вірити.
— Їх там багато, Даффе? — прошепотів голос.
— Більш, ніж достатньо, щоб заробити медаль «За відвагу», Сейтоне. А один із них таке велике цабе, що якби його завалили, гуркіт від падіння почула б вся країна.
Дафф стер із шибки сконденсовану вологу. Десятеро знервованих спітнілих поліцейських у маленькій кімнаті. Чоловіки, яким не часто доводиться ходити на такі завдання. Дафф як начальник антинаркотичного відділу ухвалив одноосібне рішення не показувати листа з наводкою іншим полісменам і взяв на цю облаву лише людей зі свого підрозділу. Він не міг ризикувати, бо надто добре був обізнаний із традиціями корупції та навмисного злиття інформації. Принаймні саме це він скаже Дункану, якщо той спитає. Але навряд чи до них будуть присікуватися, якщо вони спроможуться захопити наркотики і застукати всіх тринадцятьох «вершників» на гарячому.
Так, тринадцятьох, а не чотирнадцятьох. Бо один із них впаде на полі бою. Якщо випаде нагода.
Дафф зціпив зуби.
— Ти ж казав, що їх буде четверо чи п’ятеро, — мовив Сейтон, підходячи до вікна і стаючи поруч.
— Хвилюєшся, Сейтоне?
— Ні. Хвилюватися слід не мені, а тобі, Даффе. Ти привів до цієї кімнати дев’ятьох людей, з яких лише я маю досвід зовнішнього спостереження та засад, — Сейтон сказав це стиха, не підвищуючи голосу. Він був чоловіком худорлявим, жилавим та лисим. Дафф достеменно не знав, скільки Сейтон прослужив у поліції; відав лише, що той уже працював, коли прийшов Кеннет. Дафф спробував спекатися Сейтона. Не тому, що мав якусь конкретну інформацію; просто було в ньому щось таке, що не піддавалося раціональному поясненню, але викликало у Даффа сильну антипатію.
— А чому ти не залучив спецназ, Даффе?
— Чим менше залучених, тим краще.
— Еге ж бо, чим менше, тим більше слави випаде тобі. Бо, якщо я не сильно помиляюся, це або привид Свено, або Свено власною персоною, — Сейтон кивнув на червоний мотоцикл, який зупинився біля трапу, що вів на теплохід «Ленінград».
— Як ти сказав — Свено? — почувся знервований голос із темряви позаду.
— Так, і їх там щонайменше дванадцятеро, — гучно мовив Сейтон, не відводячи погляду від Даффа. — Це як мінімум.
— От чорт, — промимрив інший голос.
— Може, Макбету зателефонуємо? — спитав третій.
— От бачиш! — сказав Сейтон. — Навіть твої підопічні хочуть, щоб цим зайнявся поліцейський спецназ.
— Стули пельку! — просичав Дафф. Він обернувся й тицьнув пальцем в оголошення на стіні. — Тут ідеться, що теплохід «Глеміс» вирушає до столиці в п’ятницю о шостій ранку і що їм потрібен робітник на камбуз. Ти сам зголосився на це завдання, але натомість я можу благословити тебе на оцю роботу. Грошей більше заробиш, та й добрі харчі завжди матимеш. Ну, як? Проголосуємо підняттям рук?
Дафф втупився у безликі нерухомі постаті в темряві, розмірковуючи, що означало мовчання підлеглих. Він уже встиг пошкодувати про свої різкі слова. А що, як вони дійсно погодяться проголосувати? Зазвичай Дафф уникав ставити себе в залежність від інших, але зараз йому був потрібен кожен із цих чоловіків. Дружина казала, що він волів діяти сам, бо не любив людей. Можливо, вона й мала рацію, але правда, швидше за все, полягала в протилежному. Це люди його не любили, а не він їх. Не можна було сказати, що всі активно висловлювали антипатію, але щось у ньому таки відштовхувало людей. Проте Дафф не розумів, що саме. Знав, що зовнішністю приваблює жінок певного типу, а ще був увічливим, обізнаним та розумнішим за більшість знайомих йому чоловіків.