«Правда неба плинна — її не втримати. Тому кожна з тьмочисленних речей доходить до зросту. Правда Господня плинна — її не втримати. Тому все під небом до нього вертається. Правда мудреців плинна — її не втримати. Тому все Межимор’я їм улягає» [2].
Жинь відклала «Аннали» Джвандзи й насупилася. Вона й гадки не мала, про що писав Джвандзи, та ще й не розуміла, чому він прагнув писати докучливо багатослівно.
З прочитаного вона розуміла дуже мало. Навіть учені з гори Юелу не до кінця розуміли класичні тексти, тож Жинь заледве могла бодай сподіватися збагнути їх самотужки. Їй бракувало часу та підготовки, щоб глибше зануритися в написане. Не виходило придумати корисних для запам’ятовування фраз чи скорочень, тому просто доводилося завчати класичні тексти дослівно напам’ять і сподіватися, що цього вистачить.
Жинь повсюди носила з собою книжку. Вчилася навіть під час їжі. А коли втомлювалася, то уявляла різні картини, пророкуючи собі найгірше майбутнє.
«Ти йдеш до вівтаря в сукні не свого розміру. Ти тремтиш. Він чекає тебе на іншому кінці. Дивиться так, немовби ти соковите відгодоване порося, придбаний шмат мармурового м’яса. Він облизує висохлі губи. Не відводить погляду протягом усього бенкету. Коли все закінчується, він несе тебе до своєї спальні. Штовхає на простирадла».
Жинь здригнулася. Міцно замружилася. Потім розплющила очі й відшукала, на чому спинилася.
До п’ятнадцятиліття Жинь тримала в пам’яті значний обсяг давньої нікарської літератури й могла процитувати більшість текстів. Та все ж вона помилялася, пропускала слова, плутала складні речення, змінювала послідовність строф.
Жинь знала, що цього вистачило б для вступу в педагогічний коледж чи медичну академію. Навіть припустила, що змогла б вступити до наукового інституту на горі Юелу, де найвидатніші розуми Нікані працювали над створенням приголомшливих літературних творів і пізнавали загадки світу природи.
Але ці академії були їй не по кишені. Вона мусила вступити до Сінеґарда. Потрапити до відсотка учнів із найвищими балами не лише у своєму селищі, а й у всій країні. Інакше два роки навчання стануть марними.
Жинь мусила відточити пам’ять до ідеалу.
Вона відмовилася від сну.
У неї почервоніли й опухли очі. Від щоденних занять у голові паморочилося. Якось увечері, коли вона навідалася до вчителя Фейжика додому, щоб забрати новий комплект книжок, її погляд був відчайдушний, розосереджений. Дівчина дивилася повз учителя, поки він говорив. Слова пропливали в неї над головою, немовби хмари, і вона заледве взагалі помічала його присутність.
— Жинь. Поглянь на мене.
Вона різко вдихнула і змусила себе зосередити погляд на його нечітких обрисах.
— Як ти тримаєшся? — запитав він.
— Я не зможу, — прошепотіла Жинь. — У мене лишилося всього два місяці, я не зможу. Тільки-но щось вивчу, усе миттю вилітає з голови і… — її груди дуже швидко здіймалися й опадали.
— Ой, Жинь.
Слова просто зривалися з язика. Жинь говорила не думаючи:
— А що, як я не вступлю? Якщо врешті таки вийду заміж? Думаю, що зможу вбити його. Задушу вві сні, розумієте? Тоді я успадкую його статок? Було б непогано, чи не так? — Жинь істерично засміялася. Сльози котилися їй по щоках. — Це легше, ніж труїти його. Ніхто й не знатиме.
Учитель Фейжик швидко підвівся й витягнув стільця.
— Сядь-но, дитино.
Жинь тремтіла.
— Не можу. До завтра треба пройти ще «Аналекти» Фудзи.
— Жунінь. Сядь.
Вона важко опустилася на стілець. Учитель Фейжик сів навпроти й узяв її за руки.
— Я розповім тобі історію, — сказав він. — Колись, не дуже давно, жив собі вчений із надзвичайно бідної родини. Він був занадто слабкий, щоб довго працювати в полі, і забезпечити батькам гідну старість зміг би, лише одержавши державну посаду зі стабільною платнею. А для цього йому треба було вступити до академії. За останні гроші вчений купив комплект підручників і зареєструвався на Кедзю. Він дуже втомлювався, бо ж цілий день гнув спину в полі, а займатися міг лише вночі.
У Жинь почали злипатись очі. Плечі поважчали, і вона ледь стрималася, щоб не позіхнути. Учитель Фейжик клацнув пальцями їй перед очима.
— Учений мусив знайти спосіб не спати. Тож він підчепив кінчик бороди до стелі, аби щоразу, коли нахилявся вперед, волосся натягувалося й він прокидався від болю, — учитель співчутливо всміхнувся. — Ти майже біля мети, Жинь. Ще трохи. Будь ласка, не вбивай свого чоловіка.
Але вона вже не слухала.
— Біль змусив його зосередитися, — сказала вона.
— Я не зовсім це намагався…
— Біль змусив його зосередитися, — повторила вона.
Біль міг змусити зосередитися і її.
Відтоді Жинь тримала свічку біля книжок і, якщо починала клювати носом, капала гарячим воском на руку. Очі наповнювалися слізьми від болю, вона змахувала їх і поверталася до навчання.
У день іспиту її руки були в шрамах від опіків.
Згодом учитель Фейжик питав, як минув іспит. Але Жинь не могла відповісти. Через багато днів по тому вона вже й не пам’ятала тих жахливих виснажливих годин. Вони просто випали з пам’яті. А коли спробувала пригадати, як відповіла на конкретні запитання, мозок припиняв працювати й не дозволяв оживити ці спогади.
Вона й не хотіла їх оживляти. Не хотіла знову про це думати.
До оголошення результатів лишалося сім днів. Кожен зошит у провінції мали перевірити раз, а потім ще вдруге та втретє. Протягом останніх двох років Жинь заповнювала свої дні шаленим навчанням. А тепер їй не було чого робити, майбутнє вже не в її руках, і від цього знання вона почувалася ще гірше.
Своїм роздратуванням вона довела до сказу всіх навколо. Помилялася в крамниці. Плуталася з інвентарними записами. Гримала на Кесеґі та сперечалася з Фанами більш ніж треба.
Жинь не раз подумувала поцупити ще один пакунок опіуму та викурити його. Колись вона чула про жінку з їхнього селища, яка наклала на себе руки, проковтнувши цілу грудку опіуму. У темряві ночі Жинь обмірковувала й цей варіант.
У повітрі зависло очікування. Жинь почувалася так, немовби пливла за течією, немовби все її існування зійшлося до єдиної оцінки.
Вона думала про те, щоб вигадати запасні плани, підготуватися до втечі з селища на той випадок, якщо вступити не вдасться. Однак розум відмовлявся затримуватися на цій темі. Не могла уявити вона й життя після Кедзю, бо після Кедзю не могло бути життя.
Жинь охопив такий відчай, що вперше в житті вона молилася.
Фани були зовсім не релігійні. Щонайбільше зрідка ходили до селищного храму, передусім обміняти пакунки з опіумом за золотим вівтарем.
Та релігійності бракувало не лише Фанам. Колись чернечі ордени мали на країну більший вплив, аніж Воєначальники нині, але потім материком пройшовся Червоний Імператор зі своїм прагненням уніфікації й лишив за собою вбитих ченців та порожні храми.
Чернечі ордени пішли в небуття, але боги не зникли. Це були численні божества всіх категорій — від широких тем любові та війни до мирських турбот на кухнях і в домогосподарствах. Подекуди ці традиції підтримували віддані шанувальники, яким доводилося ховатися, але більшість мешканців Тікані навідувалися до храмів лише за ритуальною звичкою. По-справжньому ніхто не вірив, принаймні не насмілювався визнавати свою віру. Для нікарців боги були лише пережитками минулого, темою міфів та легенд, не більше.
Але Жинь не відкидала жодної можливості. Якось уранці вона прокралася з крамниці й віднесла пожертву з пельменів та фаршированого кореня лотоса до постаменту Чотирьох Богів.
У храмі було дуже тихо. У полудень Жинь була єдиною відвідувачкою. Чотири статуї мовчки дивилися на неї намальованими очима. Жинь завагалася. Вона не була до кінця певна, кому з них слід молитися.
Звісно ж, вона знала їхні імена: Білий Тигр, Чорна Черепаха, Блакитний Дракон та Багряний Птах. Також вона знала, що вони зображують чотири сторони світу, однак є лише невеликою групою в широкому пантеоні божеств, яких шанували в Нікані. У цьому храмі також були вівтарі й для менших богів-хранителів, чиї зображення на сувоях прикрашали стіни.