Павло Бажов
Малахітова шкатулка
Мідної гори хазяйка
Пішли якось двоє наших заводських траву дивитися. А покоси в них далеко були. За Сіверушкою десь.
День святковий був, і спека — страх яка. Парня чиста. А обидва в горі робили, на Гумешках тобто. Малахіт-руду добували, лазурівку також. Ну, коли й на корольок з витком [1] натрапляли та інше, що підійде.
Один з них молодий парубок був, нежонатий, а вже в очах зеленню відливати стало. Другий — старший. Цей уже й зовсім спрацьований. В очах зелено, і щоки Ніби зеленню затягло. І кашляв завше той чоловік.
У лісі добре. Пташки співають-радіють, від землі пара йде, повітря легке. Їх, бач, і розморило. Дійшли до Красногорського рудника. Там тоді залізну руду добували. Полягали, значить, наші на травиці під горобиною та одразу й поснули. Коли це молодий,— наче його хтось під бік штовхнув,— прокинувся. Дивиться, а перед ним на грудці руди коло великого каменя жінка якась сидить. Спиною до парубка, а по косі видно — дівка. Коса сизувато-чорна і не так, як у наших дівок, теліпається, а немов прилипла до спини. На кінці стрічки чи то червоні, чи то зелені. Наскрізь просвічують і тоненько так подзвонюють, ніби листова мідь. Дивиться парубок на косу, а сам далі примічає. Дівка невеличка ростом, собою гожа і вже така дзига — на місці не всидить. Уперед нахилиться, немов у себе під ногами шукає, то знову назад відкинеться, на один бік вигнеться, на другий. На ноги схопиться, руками замахає, потім знову нахилиться. Одне словом живе срібло, а не дівка. Чути — лопоче щось, а по-якому — невідомо, і з ким розмовляє — не видно. Тільки смішком усе. Весело, видно, їй.
Парубок хотів був слово мовити, раптом його наче по потилиці стукнуло.
— Матінко моя, та це ж сама Хазяйка! І одежа її. Як я одразу не помітив? Одвела очі косою своєю.
А одежа й справді така, що другої в світі не знайдеш. З шовкового, бач, малахіту плаття. Сорт такий буває. Камінь, а на око, як шовк, хоч рукою погладити.
«От,— думає парубок,— біда! Тільки б ноги винести, поки не примітила». Від старих він, бач, чув, що Хазяйка ця — малахітниця — любить над людиною мудрувати.
Тільки подумав отак, вона й обернулась. Весело на парубка дивиться, зуби блищать і говорить жартом:
— Чого ж це ти, Степане Петровичу, на дівочу красу задарма очі витріщаєш? Адже за погляд гроші беруть. Іди-но ближче. Поговоримо трошки.
Парубок сполошився, звичайно, а не виявляє цього. Кріпиться. Хоча вона й таємна сила, а все ж таки дівка. Ну, а він парубок — йому, значить, і соромно перед дівкою сторопіти.
— Ніколи,— каже,— мені розмовляти. Без того проспали, а ми траву дивитися йдемо.
Вона посміюється, а потім і каже:
— Годі тобі придурюватись. — Підійди, кажу, діло є.
Ну, парубок бачить — нічого не зробиш. Пішов до неї, а вона рукою показує, обійди, мовляв, руду з другого боку. Він обійшов і бачить — ящірок тут і не злічити. І всі, бач, різні. Одні, приміром, зелені, інші голубі, деякі в синяву впадають, а то як глина або пісок з золотими цяточками. Одні, як скло або слюда, виблискують, а інші, як трава поблякла, а деякі знову візерунками прикрашені.
Дівка сміється.
— Не розтопчи,— каже,— мого війська, Степане Петровичу. Ти он який великий та важкий, а вони в мене маленькі.— А сама долоньками сплеснула, ящірки й розбіглися, дорогу дали.
От підійшов парубок ближче, зупинився, а вона знову в долоньки сплеснула та й каже, і все жартом:
— Тепер тобі ступити нема куди. Роздавиш мою слугу — біда буде.
Він поглянув під ноги, а там і землі не знати. Всі ящірки збилися докупи — мов підлога візерункова під ногами стала. Дивиться Степан — матінко, та це ж руда мідна! Всіляких сортів і добре відшліфована. І слюдка тут-таки, і обманка, і блиски всякі, що на малахіт схожі.
— Ну, тепер упізнав мене, Степаночку? — питає малахітниця, а сама регоче-заливається. Потім, трохи згодом, і каже:
— Ти не лякайся. Поганого тобі не зроблю.
Парубкові прикро стало, що дівчина з нього глузує та ще й слова такі говорить. Дуже він розсердився, закричав навіть:
— Кого мені боятися, коли я в горі роблю!
— От і гаразд,— відповідає малахітниця.— Мені саме такого й треба, який нікого не боїться. Завтра, перед тим як у гору спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому й скажи, та, дивись, не забудь слів:
«Хазяйка, мовляв, Мідної гори наказувала тобі, смердючому цапові, щоб ти з Красногорського рудника забирався. Якщо будеш цю мою залізну шапку ламати, то я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, звідки ніяк її не дістанеш».
Сказала це й примружилась:
— Чи зрозумів, Степаночку? У горі, кажеш, робиш, нікого не боїшся? От і скажи прикажчикові, як я звеліла, а тепер іди та тому, хто з тобою, нічого, гляди, не кажи. Спрацьована він людина, нащо його тривожити та в цю справу вплутувати. І так он лазурівці сказала, щоб вона йому трохи підсобила.
І знову поплескала в долоні, і всі ящірки розбіглися. Сама теж на ноги скочила, схопилася рукою за камінь, підстрибнула і теж, як ящірка, побігла по каменю. Замість рук-ніг — лапи в неї зелені стали, хвіст виткнувся, по хребтині до половини чорна смужка, а голова людська. Збігла на вершечок, оглянулась та й каже:
— Не забудь, Степаночку, як я говорила. Веліла, мовляв, тобі, смердючому цапові з Красногорки забиратися. Зробиш по-моєму, заміж за тебе піду!
Парубок аж сплюнув зопалу:
— Тьху ти, погань яка! Щоб я з ящіркою одружився.
А вона бачить, як він плюється, і регоче.
— Гаразд,— кричить,— потім поговоримо. Може, й надумаєш?
І зразу ж за гірку, тільки хвіст зелений майнув.
Парубок лишився сам. На руднику тихо. Чути тільки, як за грудкою руди той, другий, похропує. Розбуркав його. Пішли на свої покоси, подивилися траву, на вечір додому повернулись, а в Степана одно на думці: як йому бути? Сказати прикажчикові такі слова — діло не мале, а він іще,— й справді,— смердючий був — гнилизна якась усередині в нього, кажуть, була. Не сказати — теж боязно. Адже вона Хазяйка. Яку хоч руду може в обманку перекинути. Виконуй тоді завдання. А ще гірше, соромно перед дівкою хвальком себе показати.
Думав-думав, насмілився:
— Що буде, те й буде, зроблю, як вона веліла.
Другого дня вранці, як біля спускового барабана народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Усі, звичайно, шапки скинули, мовчать, а Степан підходить та й каже:
— Бачив я вчора ввечері Хазяйку Мідної гори, і веліла вона тобі сказати: наказує вона тобі, смердючому цапові, з Красногорки забиратися. Якщо ти їй цю залізну шапку зіпсуєш, то вона всю мідь на Гумешках туди спустить, звідки ніхто й не добуде.
У прикажчика аж вуса затрусилися.
— Що це ти? П'яний чи з глузду з'їхав? Яка хазяйка? Кому такі слова говориш? Та я тебе в горі згною!
— Воля твоя,— каже Степан,— а тільки мені так велено.
— Відшмагати його,— кричить прикажчик,— та спустити в гору і в забої прикувати. А щоб не здох, давати йому собачої вівсянки і норму вимагати не потураючи, як тільки щось — бити нещадно!
Ну, звичайно, відшмагали парубка і — в гору. Наглядач рудниковий,— теж собака не останній,— відвів йому забій — гірше нікуди. І вогко тут, і руди доброї нема, давно б кинути треба. Тут і прикували Степана довгим ланцюгом, щоб, значить, працювати можна було. Відомо, який час був,— кріпацтво. Всіляко знущалися з людини. Наглядач ще й каже:
— Прохолонь тут трохи. А завдання тобі буде чистим малахітом ось стільки,— і призначив зовсім невідповідно.
Нічого не зробиш. Як відійшов наглядач, почав Степан кайлом помахувати, а парубок усе-таки моторний був. Дивиться,— добре йде. Так малахіт і сиплеться, немов його руками хто підкидає. І вода кудись пішла із забою. Сухо стало.
«От,— думає,— добре. Згадала, видно, про мене Хазяйка».