— Це є німецький ропота.
Минув так деякий час, Фуйко і каже по начальству:
— Пора цей хлопшик проба ставити,— а сам підморгує: от, мовляв, сміху буде. Начальство одразу погодилося. Дали Іванкові пробу, як належало. Видали булатну шаблю, призначили строк і звеліли малювати коня і корону, де та як зуміє.
Ну, Іванко і взявся до роботи. Діло те йому, правду мовити, знайоме. Одне непокоїть — треба в чистоті від німців не відстати і вигадкою перегнати. А тому давно вирішив — малюватиму коня на повному бігу. Тільки як тоді з коронкою? Думав-думав та й почав малювати пару коників. Коників покрив стрічкою, а на ній корону вималював. Теж усі жички-гілочки розбереш, і трошечки ця коронка назад нахилилася, як башкир на коні, коли на весь мах жене.
Подивився Іванко, бачить — добре малюнок до хвилястого булату прийшовся. Живими коники вийшли.
Подумав-подумав Іванко і згадав, як напередодні ввечері Оксютка шепотіла: «Ти вже постарайся, Ваню! Крильця, чи що, прироби коникові, щоб він кращий за Фуйчиного вийшов».
Згадав це та й каже:
— Е, що буде, те й буде! Може, так і краще!
Узяв та й приробив тим коникам крильця і бачить — справді, ще краще до булатного візерунка малюнок ліг. Цей рисунок закріпив і за дідусевим секретом визолотив.
У строк виготовив. Відполірував старанно, усе чисто загладив, дивитися любо. Оголосив,— здаю пробу. Ну, люди сходитися почали.
Першим дідусь Бушуєв причвалав. Довго на шаблю дивився. Рубав нею і по-козацькому і по-башкирському. На міцність теж пробував, а найбільше кониками золотими милувався. До сльози дивився. Потім і каже:
— Спасибі, Іваночку, потішив старого!.. Покладався я на тебе, а такої вигадки і не сподівався. В карбівці до візерунка твій малюнок підійшов. І те добре, що від ефеса ближче до рубального місця коників пересунув.
Наші майстри теж хвалять. А німці хіба зрозуміють таке? Як прийшли, так і галас зняли:
— Який турниць! Хто пачив коня з крилом! Чому корона набік лежить? Це є наруга на короновані особи!
Просто-таки затуркали парубка, трохи не у в'язницю його заганяють. Тут дідусь Бушуєв розпалився:
— Пси ви,— кричить,— безглузді! Узяти б оцю шаблюку та порубати вам осикові голови. Що ви в такій справі тямите?
Старого, звичайно, свої ж виштовхали, щоб справді німці до лиха не довели. А німецьке начальство Ванютку прогнало. Верещить навздогін:
— Такий турний хлопець на завод не пускайт! Штраф платити буде! Штраф!
Іванко від цього вереску засумував був, та дідусь підбадьорив:
— Не сумуй, Іванку. Без німців жили й далі проживемо. І штраф їм викинемо. Нехай подавляться. Женися на своїй Оксютці. Сказав — не заперечую,— і не заперечую.
Іванко повеселішав трошки та й мовив:
— Це вона напоумила крилечка коникам приробити.
Дідусь здивувався:
— Невже така тямуща дівка?
Потім подумав трохи та як закричить на всю вулицю:
— Коня продам, а весілля ваше справлю, щоб весь завод знав. А про крилатих коників не турбуйся. Не завжди німці в нас на заводі верховодитимуть. Знайдуться люди з розумом. Знайдуться! Ще, диви, нагороду тобі дадуть. Згадай моє слово.
Люди, звичайно, посміюються з старого, а вийшло так, як він казав.
Незабаром після Іванкового весілля до нас на завод царський поїзд приїхав. Мабуть, аж на двадцяти тройках. У цьому поїзді один козацький генерал був. Ще з кутузовських. Немало він супостатів покришив і німецькі, кажуть, міста брав.
Цей генерал їхав у сибірську сторону в своїх справах, та царський поїзд його наздогнав. Ну, людина заслужена. Цар і взяв його для пошани до свого почту. Тільки дивиться — у старого заслуг на грудях небагато.
У ближчих царських посіпак, які хустку підіймають та крісло підставляють,— куди більше. От цар і придумав нагородити цього генерала дарованою шаблею.
Другого дня, як приїхали до Златоуста, пішли всі в прикрашальний цех. Цар і каже генералові:
— Дарую тобі шаблю. Вибирай щонайкращу.
Німці, звичайно, зрання всю Фуйчину роботу на найвидніших місцях розіклали. А один наш майстер узяв та й підсунув туди Іванкових коників. Генерал як побачив цю шаблю, одразу її схопив. Довго кониками милувався, заточку оглянув, усі гвинтики спробував і каже:
— Багато я на своєму віку прикрашеної зброї бачив, а такого малювання не доводилось. Видно, майстер з польотом. Крилата людина. Хочу на нього глянути.
Ну, німцям робити нічого, довелося по Іванка послати. Прийшов той, а генерал йому дякує. Вигріб скільки було грошей у кишені й каже:
— Пробач, друже, більше не лишилося: витратився в дорозі. Давай хоч поцілую тебе за твою майстерність. Вона до доброго козацького удару веде.
Тут генерал так шаблею жикнув, що царському почтові холодно стало, а німців піт пройняв. Не знаю,— чи правда, ніби німець від страху насамперед увесь змокріє. Через те, бачиш,— пивом наливається. Наші старі так казали, а їм траплялося по закутках німців бити.
З тої пори Івана Бушуєва й стали по заводу Крилатим звати. Через рік чи більше за цю шаблю нагороду вислали, тільки німецьке начальство, звісно, ту нагороду замахоридо. А Фуйко після того випадку в свій край поїхав. Він, бачиш, не як інші, все-таки майстерністю володів, йому й прикрим здалося, що його роботу нижче поставили.
Іван Бушуєв, звичайно, на завод повернувся, коли німецьких приставників та нахлібників усіх повиганяли, а самі справжні майстри лишилися. Ну, це не один рік тяглося, бо в німецького начальства при царі рука була та й своїх хитрощів не позичати.
Оксюткою дідусь Бушуєв дуже задоволений був. Усім сусідам нахвалював:
— Чудова молодичка вийшла. Як пара коників з Іванком у житті веселенько біжать. Діток добре ростять. В одному схибили. Не народила Оксютка мені такого правнучка, щоб одразу крилечка знати було. Ну, може, народиться ще, а може, й у цих дітлахів крила виростуть. Як думаєте? Не може того бути, щоб Крилаткові діти без крил були. Правда?
Срібне копитце
Жив у нашому заводі дід один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї в Коковані не лишилося, він і надумав узяти за дитину сирітку. Спитав у сусідів, чи не знають кого, а сусіди й кажуть:
— Недавно на Глинці осиротіла сім'я Григорія Потопаєва. Старших он дівчаток прикажчик наказав до панської рукодільниці взяти, а одна дівчинка, шостий рік їй, нікому не потрібна. От і візьми її.
— Незручно мені з дівчатком. Парубійка б краще. Навчив би я його свого діла, помічника ростив би. А з дівчинкою як? Чого я її вчитиму?
Потім подумав-подумав і каже:
— Знав я і Грицька, і жінку його. Обоє веселі та моторні були. Якщо дівчинка в батьків вдалася, не сумно з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки чи піде?
Сусіди кажуть:
— Погане життя в неї. Прикажчик хату Грицькову віддав якомусь бідоласі й звелів за це сирітку годувати, поки підросте. А в того своя сім'я більше десятка. Самі напівголодні сидять. От хазяйка і їсть поїдом сирітку, шматком дорікає. Та хоч маленька, а розумна. Прикро їй. Хіба не піде від такого життя! Та й умовиш, мабуть.
— І то правда,— відповідає Кокованя,— умовлю як-небудь.
У свято прийшов він до тих людей, у яких сирітка жила. Бачить — повна хата дітей, великих і маленьких. У запічку дівчинка сидить, а поряд неї — кішка руда. Дівчинка малесенька, і кішка малесенька, та ще така худа й обшарпана, що не всякий таку і в хату пустить. Дівчинка ту кішку гладить, а вона ж так голосно мурчить, що на всю хату чутно.