– Їм не боляче? – запитав Нет, що реготав на своєму ліжку.
– Звичайно, ні, – відповіла пані Баер. – У нас щосуботи ввечері буває така битва подушками. Завтра все одно потрібно надягати чисті наволочки, та й дітям добре погрітися після ванни. Тому я навіть люблю цю гру.
І пані Баер, вийнявши з комода чисті шкарпетки, почала їх перераховувати.
– Яка це славна школа! – захоплено вигукнув Нет.
– Тільки трошки дивна, – з усмішкою уточнила пані Баер. – Ми не хочемо змушувати дітей занадто багато вчитися, позбавляючи їх всіх задоволень. Спочатку я заборонила цю гру в нічних сорочках, але потім побачила, що це марно. Дітей неможливо утримати в ліжках. Тому поставила умову: дозволяю щосуботи битися подушками чверть години, а вони в усі інші дні спокійно лягають спати вчасно. Так і живемо: якщо не тримають слова – гра забороняється, якщо тримають – ставлю лампи в безпечне місце й дозволяю гратися.
– Як добре! – сказав Нет, відчуваючи, що й самому хочеться приєднатися до гравців, але не наважився зробити це в перший же вечір. Тому отримував задоволення, спостерігаючи за жартівливими боями.
Ось Томмі Бенг збирається атакувати, але Демі з похвальною мужністю захищає свою кімнату. Він підхоплював на льоту подушки, які в нього кидали, й складав у себе за спиною, тож атакувальники насамкінець залишалися без метальних снарядів. Тоді вони всі відразу кинулися на Демі, щоб заволодіти своєю зброєю. Деяким хлопчикам діставалося більше, ніж іншим, але вони не звертали на це уваги. Всі стійко виносили удари, й подушки літали, як сніжки, доти, поки пані Баер не оголосила, глянувши на годинник:
– Ваш час вийшов, діти. Тепер негайно в ліжка, а то застосую санкції.
– Які саме? – поцікавився Нет.
Йому дуже хотілося дізнатися, що буде з тим нещасним, хто не послухається цієї доброї, турботливої господині школи.
– Неслухняні позбавляються права на гру наступної суботи, – відповіла пані Баер. – Я даю їм п’ять хвилин, щоб повлягатися. Потім гасимо світло, сподіваючись, що гамору більше не буде. Вони чесні хлопчики й тримають слово.
Так воно й вийшло. Бій закінчився так само раптово, як почався. Кілька ударів на прощання, останній вибух сміху, коли Демі кинув у ворожу спину сьому подушку, кілька викликів на наступну суботу, приглушений сміх, стриманий шепіт, а потім – тиша. Мама Баер поцілувала свого нового вихованця й залишила його наодинці з мріями про щасливе життя в Пламфілді.
II. Хлопчики
Поки Нет спокійно спить, я розповім вам, мої маленькі читачі, дещо про хлопчиків, з якими він познайомиться вранці.
Почнемо з уже знайомих нам. Шістнадцятирічний Франц – справжній німець – високий, білявий, педантичний. Має неабиякий музичний талант, наполегливий у навчанні, зачитується книжками. Дядько Фриц готує його до коледжу, а тітка Джо – непомітно, але цілеспрямовано – до майбутнього подружнього життя: виховує повагу до жінок і любов до дітей, залучає до господарських справ. Власне, працьовитий, добрий і терплячий Франц уже став її правою рукою. До того ж він обожнював свою веселу тітку як матір, бо вона й намагалася бути для нього нею.
Його брат Еміль зовсім інший за характером. Гарячий, нетерплячий і заповзятливий, він пристрасно любив море. Дядько обіцяв відпустити його в плавання після шістнадцяти років, а нині спонукав до вивчення всього, що пов’язано з мореплавством, постачав книжки про знаменитих адміралів та їхні діяння й дозволяв проводити дозвілля на річці, біля ставка або струмка.
Кімната Еміля нагадувала каюту військового корабля. Власне, всі його речі мали відношення до війни й до моря. Капітан Кідд[1] був його ідеалом, а улюбленим заняттям – вбиратися піратом і виспівувати на всю горлянку войовничі моряцькі пісні. Ходив він перевальцем, в розмові сипав морськими термінами й жодний танок не мав для нього значення, окрім матроського.
Хлопчики прозвали його «Командор» і дуже пишалися його флотом, що якорився у ставку. З ним, щоправда, раз у раз траплялися всілякі неприємності, які змусили б подати у відставку будь-якого іншого капітана, але тільки не Еміля – пристрасного любителя моря.
Демі належав до тих дітей, у яких розум і тіло розвиваються одночасно. Мати намагалася виховувати його доброю, люблячою дитиною, батько дбав про фізичну досконалість, а дідусь Марч, своєю чергою, піклувався про розум. Сучасний Піфагор[2] не утруднював онука довгими уроками й, борони Боже, не вимагав зазубрювання – тільки допомагав розкриватися здібностям так само природно, як під впливом сонця й роси розкриваються квіти.