Своїм секретом Ян вирішив поділитися з Редом, адже в того була рушниця.
— Як щодо успішного полювання? — запитав Ян у брата.
— Це було б чудово! — мрійливо вигукнув Ред, який знудився сидіти без діла.
— За десять миль звідси я бачив рись.
— Так я тобі й повірив!
— Слово даю, я її бачив! Я покажу тобі дорогу, якщо ти нікому про це не розпатякаєш.
— Згода.
Ян докладно розповів про свою зустріч із риссю, й брати вирішили йти на полювання наступної суботи.
Наче справжній індіанець, Ян, аби не видати своєї долини, вів брата далекими манівцями — йому дуже не хотілося, щоби брат довідався про його власну долину. Та на стежці вони зустріли чоловіка, котрий на плечах ніс убиту рись. Так, це була Янова рись. Хлопці закидали вдатного мисливця питаннями й довідались, що він щойно її підстрелив, і що рись у цих краях — дивовижа, й, напевне, вона випадково забрела сюди з півночі.
Вбита рись була дуже велика. Смуги на голові й вибалушені жовті очі уподібнювали її з тигром.
Цей випадок у Яновому житті навряд чи можна було назвати пригодою, але він запам’ятав його на все життя. Хлопчик тішився з того, що за самим лише слідом зміг визначити тварину, про яку поверхово щось вичитав із книг.
XIV. Піна
Відтоді Яну ставало дедалі краще. Хвороба зблизила його з матір’ю. Вона силкувалась зрозуміти його тягу до природи, але в той же час вимагала, щоб і він зацікавився її світом. Янова мати була дуже набожною жінкою, свою мову вона пересипала цитатами зі Святого Письма, яких знала безліч і якими користувалась за будь-якої нагоди.
Побачивши групку молоді, що танцювала та веселилася, вона обов’язково повчала:
— Діти, чи впевнені ви, що Бог дає Своє благословення на все це? Невже ви думаєте, що вам ці гоцалки подарують безсмертя? Боюся, своїми розвагами ви дуже грішите. Пам’ятайте, що за кожне слово чи діло вам доведеться відповідати перед Найвищим Суддею землі та неба!
Вона щиро вірила у свою правоту і скрізь поводилась однаково. Тільки під час хвороби сина, за вимогою лікаря, уникала розмов про вічне блаженство й удавала, що її цікавить захоплення Яна природою. Це було благословенне перемир’я, що зблизило їх.
Вперше після зустрічі з незнайомцем у поношеному костюмі Ян знайшов людину, якій міг довірити найпотаємніші свої думки. Хлопчик часто розповідав матері, кого в лісі він любить і кого боїться. Він змальовував їй ту чи іншу пташку або квітку, сподіваючись, що мати знає, як вони називаються. Але мати лише сплескувала в долоні та дивувалась, як це людина може говорити про щось, окрім Біблії, коли їй треба думати про спасіння душі!
І щоб загладити гріх сина та свій власний, вона квапилась проказати побільше святих текстів. Іноді Ян намагався заперечити матері, але вона завжди відповідала:
— Яка користь із того, що людина здобуде весь світ, коли вона занапастить свою душу?
Хлопчик одужував, і такі сутички виникали дедалі частіше.
І Ян раптом зрозумів, що цікавість матері до його інтересів нещира, удавана. Він довго мовчав, а потім промовив:
— Мамо, ви любите говорити про Біблію. Вона вам відкриває все, що ви хочете знати, що ви прагнете вивчити. Ви були б нещасні, коли б не прочитували щодня хоч один-два розділи з неї. Такими ви створені, і тут нічого не вдієш.
Мене все життя примушували читати Біблію. Кожного дня я прочитував розділ, але не полюбив її. Я читаю її тільки з примусу. Вона не дає мені тих знань, яких я потребую. Зате, коли я приходжу в ліс, кожна пташка, кожна квіточка хвилює моє серце. Я не знаю, чому це так, але я їх дуже люблю. Я люблю їх всією душею, і вони для мене кращі за молитовний спів. Вони — моя Біблія. Таким створив мене Бог, і з цим також нічого не вдієш.
Мати змовчала на його слова, але Ян бачив, як вона довго за нього молилась.
За кілька днів вони вийшли вдвох погуляти. Був чудовий весняний ранок. Раптом степовий жайворонок, що сидів на грудці землі й вигрівався на сонечку, тихенько засвистів.