В кімнаті пахло, як у монастирі, адже вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин священика. Обидва віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцевими фіранками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку — ніби кімната з привидами, яку мусиш відвідувати раз на тиждень.
Та в цій кімнаті знайшлась одна цікава річ, яка миттю зблизила хлопчиків, — колекція пташиних яєчок. Яєчка були складені під скло у стару коробку до краваток. Вони були без бирок і навіть не вичищені як слід — колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали.
— Тобі це подобається? — спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні».
— Ще б пак, — відповів Сем. — У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.
— А ти знаєш, кому вони належать?
— Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! — відповів Сем.
— І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому?
— Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів.
— Овва! У вас водяться кролики?
— Купа! Минулої зими я підстрелив трьох.
— Взи-и-и-мку, — розчаровано протягнув Ян, — я думав зараз.
— Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю.
«Упораємося з роботою» — це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін.
Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства.
— Оце так! — захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження.
— Цю сову тато поцілив на стодолі,[4] а наймит набив чучело.
Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав:
— Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, — заприсягнись!
Ян, звісно, пообіцяв мовчати.
— Ходімо до стодоли, — запропонував Сем.
На півдороги він додав:
— Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею.
Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів:
— За мною.
Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.
— Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд — це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, — сказав я, — на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім — цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою — тато це напевне знає, бо судився.