Цей весняний день Ян запам’ятав назавжди. І найчіткіше в його пам’ять врізалися не птахи й рослини, про яких він тоді довідався, а пахощі грушанки.
Індіанці знають, що запах найсильніше здатен збудити спогади, і багато хто з них зберігають на пам’ять про щасливі миті пригорщу соснових голок, грудку щурячого мускусу або ялинову смолу.
Було вже далеко за полудень, коли незнайомець сказав Яну:
— Ну, мені вже час. Може, ще зустрінемося, друже, — і простягнув хлопчикові руку.
Ян гаряче потиснув її, але так і не наважився запитати ім’я свого супутника.
Він похопився лише коли незнайомець зник. І скільки Ян не блукав потім лісом в надії знову натрапити на незнайомця, більше йому ніколи не довелося з ним побачитись.
VI. Ґленьян
Ох і гарно ж співали того року дикі гуси! Їхній трубний клич проникав Янові в душу, і серце його тріпотіло у відповідь. Це була пісня про затишне гніздечко, про чужину, про голод і спрагу. Пісня про великі чорні болота, призахідне небо й про сяюче сонце!
Хіба то була нова пісня? Ні! Дикі птахи завели свою стару пісню, а Ян наче вперше її почув. Ян брів безлюдним шляхом на північ, намагаючись збагнути її зміст. Річка завертала на схід, але з півночі в неї впадав струмочок, і Ян пішов уздовж струмка лісом по вузькій ущелині й незабаром опинився в долині, порослій рідкими деревами. Прозорий струмок дзюрчав під покровом величезних беріз, сосон і в’язів. У кронах дерев снували червоні білки. На березі струмка Ян знайшов сліди тхора, видри й ще якихось тваринок.
Ця місцина виглядала такою відлюдною, що Янові нескладно було переконати себе, начебто він перший відкрив її і, як першовідкривач, має право назвати долину своїм повним іменем — Ґленьян.
Відтоді в хлопчика тільки й думок було, що про свою долину. Ян був там, щойно в нього випадала вільна година. Часом йому кортіло поділитися з ким-небудь своєю радістю, і Ян мріяв знову зустріти того дивного незнайомця й показати йому свою долину.
Це був його особливий світ — його йому відкрили дикі гуси, як колись чайки відкрили Колумбу Новий Світ.
Тут Ян немов ожив. Він довго вдивлявся в густі крони дерев, годинами сидів біля прозорого потічка, де сріблястими стрілками пропливали рибки. І Янові здавалось, що весь цей лісовий світ належить йому.
VІI. Хижа
Ян не мав ні сокири, ні лопати, однак він будь-що заповзявся збудувати собі хатку. Його не можна було назвати винахідливим, і випадок заробляння грошей на придбання книжки був винятковим, адже Ян і комерція — речі несумісні. А коли про це довідались домашні, то хлопчині добряче перепало на горіхи за «не гідний сина благородних батьків учинок». Заробляти гроші йому заборонили під страхом найсуворішого покарання.
Батьки не давали Яну грошей, тож у його кишенях навіть і не дзенькало. Його товариші мали свої власні сокири та лопати, а Ян міг лише мріяти про такі скарби. Та він узяв старе лезо від рубанка, прибив його цвяхами до палиці, й такий нехитрий пристрій замінив йому і сокиру, і заступ. Він взявся до роботи, компенсуючи всю примітивність інструмента винятковою наполегливістю. Ян часто згадував про інструменти, які зберігались у Редовій майстерні, але після інциденту з майстернею не хотів ділитися з братом своїми таємницями.
В одній зі своїх улюблених книжок Ян прочитав, як сміливі розвідники пройшли крізь непролазні хащі й опинилися в добре впорядкованому житлі, якого невтаємничена людина нізащо б не знайшла. Тому хлопчикові спершу треба було подумати про замаскований вхід у таємне житло. І він уявив себе безстрашним розвідником, що веде до себе в хатину здивованих супутників. Хоча Ян нікому й не думав відкривати свій секрет.
Рідна земля — найкращий охоронець таємниць, і Ян наполегливо заходився копати яму на березі струмка. Тверда блакитна глина дуже уповільнювала роботу, та за два вихідних дні хлопчик викопав яму завширшки сім футів[2] і завглибшки майже чотири.
Він приступив до побудови хижі. Ян розрахував, що йому потрібно двадцять п’ять — тридцять колод завдовжки до восьми футів, а зрізати й обробити такі колоди саморобною сокиркою було неможливо. Та Ян не впадав у відчай, адже індіанці також не мали кращого інструменту! І він заходився збирати все, що міг подарувати йому ліс.
Хлопці його віку, напевне, спершу б стягували зібраний матеріал, а потім розпочинали будівництво, та Яну не терпілося швидше побачити, як виростають стіни, тож він будував у міру добування матеріалу.