— Здається, розпогоджується! — озвалося Крихітне Звірятко, намагаючись перевести розмову в приємніше русло. (Йому було соромно, що воно не брало участі в порятунку).
Так воно й сталося: хмара розкололася, з-поза неї на землю упав сонячний промінь, потім ще один, і сонячне сяйво залило неозоре водяне плесо, яке враз запарувало.
— Ура!!! — закричав Мумі-троль. — Ось побачите, усе владнається!
Налетів легенький вітерець, розвіяв хмари і загойдав верхівками дерев, обважнілими від дощу. Збурунені води вляглися, десь знову заспівала якась пташка, а кішка тихесенько муркотіла, ніжачись на сонці.
— Треба вирушати в дорогу, — рішуче звеліла Мама. — Ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки спаде вода. Залазьте на крісло, дітоньки, і я виведу вас у море.
— Я залишуся тут, — позіхнула кішка. — Не варто намарно метушитися. Подамося додому, як підсохне земля.
Її п’ятеро кошенят, які вже трохи відігрілися під сонцем, попід водилися, так само солодко позіхаючи.
Мама Мумі-троля відштовхнула крісло від берега.
— Добре пильнуйте! — застерегло Крихітне Звірятко.
Воно видряпалося на спинку крісла і роззиралося довкола, бо йому спало на думку, що у воді після повені можна знайти щось вартісне. Скажімо, скриню, наповнену коштовностями. А чом би й ні? Крихітне Звірятко щосили напружувало зір. Ген вдалині у морі щось зблиснуло, і воно, тремтячи від збудження, зарепетувало:
— Пливімо туди! Там щось блищить!
— Ми нікуди не встигнемо, якщо підбиратимемо геть усе, що плаває у воді, — зауважила Мама Мумі-троля, однак повеслувала у тому напрямку, бо була Доброю мамою.
— Якась стара пляшка, — розчаровано мовило Крихітне Звірятко, підчепивши хвостом знахідку.
— І нічого смачненького всередині, — додав Мумі-троль.
— Хтозна, — споважніла Мама. — Це не проста пляшка, а пляшкова пошта. Усередині лежить лист.
Вона вийняла з торбинки коркотяг і відкоркувала пляшку. Тремтячими лапками розгорнула на колінах аркуш паперу й голосно прочитала:
«Хто знайде це послання, благаю вас, порятуйте мене! Мій гарненький будиночок знесла повінь, я сиджу самотній, голодний, змерзлий на дереві, а вода піднімається усе вище.
— «Самотній, голодний, змерзлий», — ще раз прочитала Мама і заплакала. — О мій бідолашний маленький Мумі-тролю, твій Тато, напевно, уже давно втопився!
— Не плач! — заспокоював її Мумі-троль. — Можливо, він сидить на своєму дереві десь зовсім неподалік. Та й вода швидко спадає…
Так воно й було. То тут, то там над водним плесом виринали острівці суходолу, паркани й дахи будинків, а птахи на повен голос заливалися співом.
Крісло, підстрибуючи на хвильках, поволі наближалося до узвишшя, на якому метушилася численна юрба, виловлюючи з води свої маєтки.
— Це моє крісло! — закричав великий Гемуль, який підбирав понад берегом меблі зі своєї їдальні. — Як ви посміли плавати на моєму фотелі!
— Гниле дрантя! — сердито відрізала Мама Мумі-троля, вилазячи на сухе. — Кому воно потрібне!
— Не дратуйте його, — прошепотіло Крихітне Звірятко. — Він може вкусити!
— Дурниці! — відповіла Мама. — За мною, дітоньки!
І вона рушила вдовж берега, доки Гемуль розглядав мокру оббивку свого крісла.
— Погляньте, — Мумі-троль показав на поважного Марабу, який чалапав туди-сюди і сварився сам до себе. — Цікаво, що він загубив? У нього ще сердитіший вигляд, ніж у Гемуля.
— Маленька сиромудра дитино, — озвався Марабу, котрий мав чудовий слух. — Хотів би я почути, що б ти буркотів, якби тобі було сто років і ти загубив свої єдині окуляри.
Марабу обернувся до них спиною і продовжив пошуки.
— Ходи вже, — поквапила синочка Мама. — Нам треба шукати твого тата.
Вона взяла Мумі-троля та Крихітне Звірятко за руки і рушила далі.
За якусь хвилю їм впало в око щось блискуче в траві, де вода вже зійшла.
— Напевно, діамант! — затамувало подих Крихітне Звірятко.
Зблизька виявилося, що то окуляри.
— Мабуть, пана Марабу, як ти гадаєш, мамо? — запитав Мумі-троль.
— Без жодного сумніву. Вернися і віддай йому окуляри. Він зрадіє. Тільки ж не затримуйся, бо твій бідолашний тато сидить десь голодний, змоклий і зовсім самотній.
Мумі-троль, наскільки йому дозволяли коротенькі ніжки, щодуху кинувся назад і ще здалеку побачив Марабу, який нишпорив у воді.
— Агов! Агов! — загукав Мумі-троль. — Ось ваші окуляри, дядечку!
— Невже знайшлися! — щиро втішився пан Марабу. — Що ж, можливо, ти не з тих нестерпних розбещених малих дітей!