Агент сприйняв відмову стримано, приховуючи гнів. Він не хотів палити за собою мости, і тому заявив спокійним, навіть приязним голосом:
— Мене вирядила сюди Велика Мати[11], яка панує над цією величезною країною, що тягнеться від однієї солоної води и до другої, аж до Країни Північних Вітрів, де ніколи не тане сніг в тундрі. Велика Біла Мати любить вас і доля ваша — в її серці. Чи знаєте ви про це? Агент глянув навколо, але індійці мовчали.
— Чи знаєте ви про це? — повторив він голосніше, з притиском.
Крокуюча Душа сміливо глянув йому в вічі.
— Га! — відповів він холодно й спокійно. — Якщо ти нам це кажеш — будемо знати.
— Будемо знати! — твердо повторили його товариші.
— А Велика Біла Мати любить нас так само, як своїх білих синів? — зважився запитати чаклун Кінаси.
— Так само! — запевнив агент, не заїкнувшись. — І бажає, щоб ви уклали з нами умову і жили в мирі під нашою опікою. Невідомо, чи ви дійдете колись згоди з жорстокими Довгими Ножами. Ці американці можуть вас переслідувати. Тоді знайте, що тут — країна ваших друзів — Червоних Мундирів. Ваші брати з народу чорноногих, клану сіуксікау, вже нам підкорилися, і з ними нема клопоту.
— А вони з того задоволені й щасливі? — запитав один з наших.
— Спитайте ось цих двох вождів, які прибули разом зі мною. Вони вам скажуть.
Вождь Крокуюча Душа загадково посміхнувся, так само як інші, і заявив, що нам уже не треба й питати.
На прощання канадець обвів наших воїнів красномовним, проникливим поглядом і, погрозивши пальцем, застеріг:
— Пам'ятайте, що прерії вже не ті, якими ви їх покинули минулої осені. Прибуло багато фермерів із сходу й оселилося в них. Не можна їх кривдити. Їхнє життя й майно — під особливою опікою Червоних Мундирів. Того, хто заподіє якусь кривду фермерам, Royal Mounted буде переслідувати, хоч би й до самого моря.
— Отож, ти кажеш, що білі переселенці зайняли наші землі?
— Це так.
— З якого права? Адже колись канадський уряд уклав з нами урочисту угоду і визнав наші одвічні права на ці землі.
— Правда. Але наш уряд не може стримати стихійний рух фермерів у прерії. Те, що зараз діється, — діється без його згоди.
— Отож білі фермери без згоди уряду відбирають наші землі?
— Так.
— Тоді чому ж Червоні Мундири не проженуть цих злочинців? Чому вони ще й беруть їх під свій захист, а переслідувати, як ти кажеш, будуть нас, справжніх власників цієї землі? За віщо? За те, що ми хочемо захищати нашу власність проти тих, які її незаконно відбирають у нас? Скажи, ти це маєш на думці?
Агент не знав, як йому чесно відповісти на це запитання.
Він тільки знизав плечима й став пояснювати:
— Саме тому я до вас і приїхав. Якби ви згодилися продати вашу землю…
— Про це не може бути й мови.
Наступного дня, після зустрічі з канадцями, ми виїхали з гірського краю. Вкриті лісом підгір'я, що здіймалися навколо нас, вже становили межу наших володінь, визнану іншими племенами. Ще день подорожі, і ми наблизимось до чарівних долин, які були серцем нашої батьківщини: в одній з цих долин ми вже багато років зимували, бо вона надійно захищала від найтяжчих морозів.
Це була напрочуд гарна місцина. Гарна — отак, як розуміли це ми, індійці, — тобто багата на дичину. Тут повно було оленів, антилоп та хутрових звірів у хащі, багато риби в озерах. Ми не раз казали жартома, що й Країна Вічного Полювання, напевне, буде не краща, і це була щира правда. Буйна краса навколишньої природи наповнювала насолодою наші серця.
Розмова з канадським агентом викликала в нашому таборі зрозумілу тривогу. Ми вирішили швидко минути долину, де зимували, і відшукати в північних преріях інші групи чорноногих, щоб довідатися від них про все. Не встигли ми ще залишити підгір'я, як тривожне відкриття зупинило наш похід. Ми знайшли сліди, свіжі сліди білих людей; не тих, з якими розлучилися напередодні, а інших. Цих людей було чимало; отаборилися вони десь неподалік. Прибулі навіть і не намагалися ховатися, й нашим розвідникам легко було вистежити їхній табір.
Гнітючі передчуття справдились. В широкій долині, неподалік від місця нашої зимівлі, отаборилось понад два десятки білих переселенців. Як можна було вгадати з різних ознак — отаборились вони назавжди. Привезли з собою родини й майно, збудували перші хати з грубо обтесаних колод, а в загорожах тримали худобу й коней.