— Заспокойтесь, будь ласка. Дихайте повільно, ритмічно.
— Я заспокоюся разом з божевільними. Але ж там нема божевільних. Самі колеги. Хтозна, як там буде, але, мабуть, не гірше, ніж у міністерстві.
На мить він замовк, аби виплюнути геть зжований листок. Тремтячими пальцями здряпав його з язика і спробував струсити на підлогу.
— Може, ви знаєте, яка сьогодні насправді дата? — скористався я з нагоди.
Великим пальцем він показав на сусідню стіну.
— Тільки вони знають. Безпека. Але теж, певно, не знають. Лише міністр і вузька колегія. Закордонний календар висить у сейфі завбільшки зі справжню кімнату. Щодня міністр із дотриманням церемоніалу входить туди і суворо секретно зриває картку, що її тут-таки автомат спалює на попіл. Ніхто не знає дати, бо ми роками або випереджали строки, або завалювали їх. То доганяли Захід і переганяли його, то залишалися далеко позаду. Кожна галузь промисловості, кожен заклад, кожне ДЗГ[9] мали свій календар і з ним змагалися. П’ять місяців уперед, тоді дванадцять назад. 1974 у 1972, потім 1977 у 1979.1 все переплуталося. Ніхто нічого не знає. По сонцю, пане сусіде, сяк-так рухаємося. Але бардак шалений!
— Можна дізнаватись на Заході. Я вже давно не слухав вільних радіостанцій.
— Можна, — засміявся Кобялка, аж похлинувся. — Вони прийняли виклик. Почали то втікати від нашого доганяння, то сповільнювати, коли ми попускали. Вони теж подуріли. Теж рухаються в цілковитому безладі.
— Звідки ж тоді календар у міністерстві безпеки?
Кобялка безпорадно розвів руками.
— От цього і я не знаю.
Я підійшов до дверей і прислухався. Десь за червоними дверима одноманітно шуміла вода, як сільський потічок.
— Все це ще тримається, — намагався раціоналізувати свій внутрішній хаос нещасний Кобялка, — все ще тримається на шнурочку, на шпагаті національного виробництва, на павутинці надії. Ми здеморалізували капіталізм. Дощенту, цілковито. Своїм страшним прикладом. Ми так позв’язували їх угодами господарчими, науковими, культурними, спортивними і якими завгодно ще, так їх позв’язували, ніби колючим дротом, і — давай завалювати строки, фальшувати якість, недоплачувати готівкою, обдурювати й заливати горілкою, що через деякий час і в них зненацька вишкірив зуби наш власний, нами винайдений і нами ж виплеканий тотальний соціалістичний бардак. Зверніть, будь ласка, увагу, любий сусіде, на те, що протягом якогось часу від нас пускали людей за кордон. І що вони там робили? Псували телефонні автомати, на халяву їздили в метро, усюди пхалися без черги, крали ножі й виделки по ресторанах, не платили рахунків за готель, споювали тубільців, загиджували громадські вбиральні і, де лише мали змогу, зловживали тубільними дівчатами. Пане сусіде, якщо все це зібрати й підсумувати, то кого нині здивуєш тим, що так званий вільний світ щоразу більше нагадує совдепію. І ось вам, любий сусіде, остання незаяложена доктрина, можливо, й самого Леніна: якщо ми не доженемо капіталізм, то капіталізм на нас почекає.
Він закінчив свій монолог і понуро задумався. За стіною озвалася музичка. Гладенька, справна, в якомусь сенсі понадчасова й універсальна ресторанна музика. Усе-таки ми були десь поруч із рестораном. Тільки як до нього втрапити? Я обнюшив двері. Двері як двері, досить брудні, там і сям потріскані, з банальною клямкою, а в цілому панцерна завіса. Якийсь песик гавкав у пащеці цього царства тіней, певно, мій Пікусь.
— Ляжте зручніше, — звернувся я до Кобялки. — Таке потрясіння могло вас забити. Треба щадити себе.
— Я, пане сусіде, проста й порядна людина. Мудрувати не вмію. Як бачу чорне, то й кажу, що чорне. А як біле, то біле. Ви зауважили, що вони увесь час мудрують? Чим гірше, тим більше філософів. Чим очевидніше безглуздя, тим глибші думки. Чим більше сваволі, тим щедріші права. Чим повсюдніший хаос, тим упертіше замилування симетрією. Нагромадили цілі гори філософського мотлоху. Не просто гори — Гімалаї! Якби отими гіпотезами, тезами, аксіомами, істинами, теоріями й догматами запалити в печах, то енергії вистачило б до кінця світу.