Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильні як ведмеді.
Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де б Асафат і Петро не мали вступу. Всюди їх радо приймали, тим радіше що Асафат грав у сільській капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може, й побоювалися тих двох приятелів, бо обидва були славні розбийголови, а хоч нікого не зачіпали, та не дали дути собі в кашу.
Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.
– Гей, Янкель! Горілки! – гукнули з порога.
Той налляв. Випили по чарці.
– За двоє два! – каже Асафат.
Випили знов.
– Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже… ого! – і махнув рукою.
– Але? – питає шинкар. – А коли?
– Господь їх знає… зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно ми вивезли.
Янкель лиш головою покрутив.
У тій хвилі ввійшов до корчми Стефан Ясів.
– Дзінь добрий! А ще нема нікого?
– Є ми… та й ви прийшли, то вже й усі.
– Я не те хотів сказати… Андрій Лукашів запросив усіх на почесне… буде нас тут більше.
Асафат глянув на Петра й усміхнувся. Петро й собі моргнув, та й Янкелеві щось ніби усмішка під носом пробігла.
– Певно! – відзивається Петро. – Добре поживився… має звідки платити.
– Та що говорити, панє Пєтше! Де ж би? Таж то сирітське.
– Ага! В сироти два животи, – каже Петро.
– Сироту де зловиш, то бий! – доповідає Асафат.
Всі засміялися гуртом.
Тим часом шляхта почала сходитися по двоє, по троє до корчми. Кожний вітав присутніх своїм «дзінь добрий», кланявся кашкетом і сідав коло стола.
Надійшов префект. Усі повставали на привітання, поклонилися чемно і запросили його на почесне місце.
Вкінці надійшов і Андрій. Він був якийсь не свій – не знати, чи згризений смертю своїх швагрів, чи втішений тим, що йому дісталося.
– Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана[6], не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустріч.
– А мене беріть за мандатора[7]! – каже Петро.
Усі засміялися.
– Жартуйте здорові, а мені в голові морочиться, що з тим усім робити?
– Відступіть мені – каже Асафат, – я буду господарити і дитину няньчити.
– Ви ґаздували б, як коза в капусті,– каже котрийсь шляхтич. – А худоба у вас є?
– У нього худоба за коміром аж пішки ходить, – каже другий.
Асафат насупився як міх, оглянувся, хто це з нього кепкує.
Андрій налякався, щоб не було сварки, і заговорив про інше.
– То ж то бо й біда, що худоби бракує…
– Що балакаєте, Єнджею? Таж у небіжчика Лукаша худоби доволі…
– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.
– Покрав?! – чудувалися Асафат і Петро, котрі ще того не знали.
Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів був такий злющий собака, що не дав нікому чужому на обійстя приступити.
– Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми її випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро Ясів. – Пан префект таки добре настрашився…
– Гм… настрашився не настрашився – але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?
Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.
– За ваше здоров'я, пане префекцє! – промовив Андрій, зняв шапку і, тримаючи чарку в руці, поклонився префектові.– Дай боже довгий вік прожити – віват!
Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:
– Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку, – віват!
І знов понеслося по корчмі грімке «віват».
Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.
Янкелиха поклала на стіл кілька шабасових гуглів[8], миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеї мішанини понакладала на тарілки і порозставляла на столі. Префектові дісталася найкраща тарілка.
Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску і, відгортаючи лівою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язиків, задоволених смачною їдою. Хто скоріше упорався, запивав горілкою.