— Так, так, нинішній король недарма вчився в єзуїтів. Нам присилає втішні листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного війська Польського — баглай[187] Заславський, недоук Остророг і шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справді прийде koniec Polski…[188] А ми… а я конину їм і кумисом запиваю у Бахчисарайській фортеці!
— Вацьпан витрачає надто багато енергії на безсилу лють, пан… коронний, — в’їдливо відказав Калиновський. — Так було, зрештою, під Корсунем. Пан надто обфітий на амбіцію, а вона заважає зважити реальні сили ворога. І тепер замість пронюхати, що замишляє хан після Зборова — адже для чогось він залишив короля на троні, — пан тільки й знає, що плювати на регіментаріїв, Яна Казимира і бачити уві сні Хмельницького на палі. Я ж знаю, що до Варшави прибули гінці з Болгарії просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини, і що це на руку Іслам–Ґіреєві. Він уже кокетує з Венецією і до короля послів слав з пропозицією обопільно рушити на Османів. Вашмосьць ніколи не задумувався над тим, що в такій ситуації, коли Хмельницький оголосив себе підданим турецького султана, може виникнути конфлікт між гетьманом і ханом?
— Волі мені треба, і я зітру козацьку ребелію, як дванадцять років тому!
— Киньте оті похвальби, пане… коронний, — Калиновський не міг приховати іронії, коли вимовляв титул Потоцького. — Ви ж самі бачили, що то за ребелія. Хмельницький — політик, і, якщо він захоче, — Швецію натроюдить проти нас, і Москва завжди готова його підперти для своєї користі. Нам треба добитися аудієнції в хана. Він, мені здається, подумує про розрив із Хмельницьким, ну, а в усякому разі, боїться його вікторії. Та коли передчасно станеться той розрив, Річ Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде північного і східного спільників. Треба ще однієї війни, подібної до зборівської…
— Co pan mоwi![189] — аж скочив Потоцький. — Ще одна угода, ще сорок тисяч реєстрових, ще три воєводства? То здрайство навіть мислити таке!
— Все це пишні патріотичні фрази, пане… кгм… коронний. Я ж кажу вашмосьці: потрібна ще одна баталія і ще одна… ханська зрада. Хіба не може зрозуміти вацьпан, що Іслам–Ґірей попросту продав Хмельницького під Зборовом. Бо коли б ні, то ми мали б на Чуфут–кале ще одного зацного компаньйона — ясновельможного круля Речі Посполитої. Тепер же… Хан напевно вже знає, що великий візир Кепрілі від імені султана місяць тому, в лютому, формально визнав Україну васальною державою Османської імперії. Треба розпалити гнів ханський… Я чув цікаву приказку від наших стражників: «Скоріше, ніж ворог, перемігши тебе, повечеряє, ти повинен, перемігши його, поснідати».
Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцький визнав за Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові, щоб її ще сьогодні передати стражником до двору.
Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в’ється з Бахчисарая до Ак–мечеті, і пильно приглядалася до татарського війська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кіш ще раз походом туди — на Україну. Тривога нудила серце — різне кажуть люди в Мангуші: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з України, і в Кафі заганяли на галери не лядських бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось мусить бути в тому правди… Яку ж то долю тепер несуть Україні ханські війська?
У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели її із Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила, і якої треба відваги, щоб впускати їх до краю, відчиняти їм ворота…
Пройшли передні відділи, вляглася курява, і на обрії силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханський почет під зеленим прапором. Посередині сам… зять на коні. Здалеку видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва… могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїни, заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить весняне небо.
Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла своїм сином? Чи не вигадало собі материнське серце? Та однаково, воно вже прийняло, хай і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?