Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню Природу, він відокремив її від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею — залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого творіння недосконалій людині. І дивується, певно, Господь, коли і де, непомильним будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець його творіння, не чує й не відчуває гармонії Природи, безжально нівечить її, знищує себе саму і помислами своїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю, властолюбством і жорстокістю — прикметами, що в храмі Природи не існують, топче і руйнує її довершеність.
У чому Божа помилка?
Кордон між Московією і Україною позначився намистом запінених білим цвітом кущів калини, що відділили березові сумні гаї від потужних соснових борів, вони нагадували подорожньому, що входить він у край — не кращий і не гірший, але інший, і що обидва краї, кожен зі своїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїть на перешкоді їхньому сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в Господню містерію, для чого стався страшний, сповнений крові і сліз Божий допуст?
Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши її поруч із досконалою Природою?
Єпіфаній входив до бору, немов до Божого храму. Він надягав на себе білого підризника, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовий до вічного повторення великого подвигу Христової любові — відправи Божественної Літургії.
За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, до якого, щоб пізнати його, увійшов добровільно, і силою духу свого вирвався з нього, — вперше відчув себе священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності, перед обличчям якої такими мізерними здалися марнославні прагнення земних можновладців.
— У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу помолимося! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно повторилося луною й повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.
— Господи, помилуй! — відповів бір, і Єпіфаній пішов на голос.
Довго йшов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав йому бір на антифони і єктенії. Йшов піднесений і возвищений, весь світ молився Господу, підносив люд д’горі свої серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаній, що людство, яке склало таку пісню, може опускатися до зла.
Врешті вийшов Єпіфаній на галявину, прорізану биндою струмка, що обмивав оточений людьми жертовний камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.
— Підійди до нас, отче, — сказав сивобородий старець, — й разом помолимося Даждьбогові, що дав нам світло і тепло.
— Ви молитеся язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаній. — Але ж єдиний єсть Бог, Господь Саваот, і сповнені ним небо і земля.
Старець не звернув уваги на Єпіфанієві слова; громада людей — молодих і старих, жінок і чоловіків — звела догори руки і простими, зрозумілими словами дякувала сонцю за хліб, воду, молоко, мед, за радість очищення під промінням небесного вогню.
Молився разом з людьми і Єпіфаній, бо не була ця поганська молитва противна Христовій науці, і все ж дивувався чернець, що із сивої давнини до нинішніх днів дійшли язичницькі обряди.
— Ти волхв? — спитав Єпіфаній старого.
— Так, я живу вже тисячу років і знаю, що наш час розпочався набагато скоріше, ніж відбулося хрещення на Почайні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити в Україні в цей поганий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати нас при житті.
— Найповажніший старче… — Єпіфаній поклонився волхвові в пояс, передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти свої сумніви щодо помильності чи непомильності Господньої, які вкралися в його душу, коли зайшов до храму Природи. — Ніколи людський розвиток не повертався до своїх джерел, щоб наново розпочати дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до її дитинства — поганства.
— Чи можливо, сину, — спокійно відказав волхв, — щоб отрок, який тільки–но вступив до фари[192], зразу ж оволодів премудростями піїтики і риторики? Вашим предкам не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницький ступінь єсть нижчим. Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо свої змисли для пізнання.