Хтось ішов позаду Епіфанія, наче наздоганяв. Оглянувся й зовсім не здивувався, побачивши Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима, наче б це був його двійник або ж антипод.
— Наївний єси, отче, — сказав козак, йдучи поряд з ченцем. — Ти мрієш про мир тоді, коли війна ще й не починалася. А мир настає після битви. Де ж ти бачив, щоб завойовник добровільно дарував поневоленим свободу? Та й воля подарована єсть рабство, хіба що дворянською пудрою посипане. Мрії про здобуття волі без крові — рабські марення… Хочеш, розповім тобі притчу. Якось знайшли козак з москалем буханець хліба, і каже москаль: «Давай поділимося по–братськи». А козак відказує: «Краще по–рівному». Отак–то. Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами… Ти чекаєш на Месію і сам готуєшся стати його пророком. Можливо, такі сподівання й потрібні — приносять розраду збезнадіяним. Та Месія — мрія слабих, вона заспокоює люд тоді, коли він повинен боротися. Під час повстання юдеїв проти римлян 132 року під проводом Бар–Кохби християни не підтримали бунтівників — вони чекали на друге пришестя. А може, Бар–Кохба й був Месією — хто про це нині знає?
— Ти знову про війну, — мовив Єпіфаній. — А згадай давню історію Риму, бо ж бачу: вчений єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким облудством загарбувала світ! Незрівнянний у жорстокості Рим вважав себе боговибраною державою, що несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у могутній державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам. І так римський народ, заражений фальшивим месіянізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їх подібними собі — такими ж убогими і слухняними. Здавалося світові, що ніхто ніколи не розвалить Рим. Та ось прийшли учні Ісуса — християни і в лічені десятиріччя покінчили з месіянізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперії каменя на камені не залишилося… Чим же відрізняється Третій Рим від Першого? А нічим: обидва подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані. Тож і Третій так само розвалить новий Месія, назве наш дім домом молитви і очистить його від розбійників.
— А чи пам’ятаєш ти, — запитав козак Єпіфанія, — що відказав після свого воскресіння Ісус Петрові, коли зустрівся з ним за воротами Риму, на Аппієвій дорозі, й апостол запитав учителя: «Quo vadis, Domine?»[193] — «Йду до Риму, — відказав Ісус, — щоб там знову мене розп’яли». Замало, як бачиш, для волі однієї пожертви Месії. Треба багато розп’ять… І тоді Петро сам пішов на муки. А ти готовий піти, святеннику і боягузе?
— Мій час настане, я не уникну своєї долі. І коли вона зустріне мене, я вже не зверну з дороги. А нині роблю те, що вмію: несу народові Слово — історію його неволі, щоб він проніс крізь невольничі літа пам’ять про свою Пасху: марш Мазепи з Батурина за Десну на злуку з Карлом.
— Можливо, ми ще зустрінемося, отче, — промовив Сивий Козак, залишаючи Єпіфанія на перехресті Ніжинського й Глухівського шляхів. — Моя дорога пряма, твоя — звивиста, але вони перетинаються, як бачиш. Не суджу тебе за те, що шукаєш миру і згоди навіть з ворогами. Не може, прецінь, цілий час литися кров. Та коли забажаєш, щоб той мир ознаменувався на нашій землі козацьким стягом з двоголовим орлом на полотнищі, то я, на палі сидячи, проклену тебе… Я йду бунтувати народ, а ти зводь Храм — тільки так зможемо вибороти собі волю.
Ліворуч побіг шлях на Глухів, праворуч — на Київ, а навпроти, за порослим кропивою й будяками пустирем, німів чорний привид Батурина. Все залишилося таким самим, як стало в той день: сиві попелища і стовбури димарів, зірвані порохом вали на Гончарівці, а кістяк гетьманського палацу з чорними очницями віконних ям звівся над околицею для постраху всьому живому.
Тільки яблуневий цвіт у самотніх незахищених садах засвідчував, що земля не затруїлася трупною отрутою, і житимуть тут колись люди хоча б для того, щоб назва колишньої гетьманської столиці своїм тугим звучанням нагадувала прийдешнім поколінням колишню славу і ганьбу, гордість і біль України.
Батурин…
Посередині згарищ і руїн чепуриться в густому саду палац Кочубея — символ боротьби добра зі злом. Звідси пішли в Україну дві супротивні сили в постатях вірного учня генерального донощика Кочубея — полковника Носа і світлоголової дочки гетьманського судді Лебедиці–Мотрі. Яка сила переможе, яка?