Алімові потрібні були нова віра і мова, він розумів це. Тому перестав молитися по–материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут інший бог, і від цього бога він залежний? Проте весь час відчував роздвоєння в душі: двох богів він знає, і обидва чужі. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немає потреби звіряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсім чужий. Однак він є, керує людським життям на цій землі, де Алім живе, і з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубаширові на галері. Та разом з таким прийняттям нової віри зникали святощі з душі хлопця. Все в цьому світі підпорядковане користі, тож і він, Алім, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хліб ювелірними виробами, колишній батьків сусід в Україні — ралом, йому ж необхідно погодитися з новою вірою, щоб міг колись жити з меча. Усе це просто і зрозуміло. А тому мусульманський бог потрібен йому настільки, наскільки вимагає цього меч, мова — теж, материнська любов Нафіси — також. Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафіса. Її любов стала нині такою ж непотрібною, як колись добрий християнський Бог. А мова й віра — стає в пригоді.
Алім швидко сприймав науку Хюсама і Нафіси, все рідше снився рідний степ, а потім і зовсім забувся, як забуваються речі, без яких легко можна обійтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв іноді називати його козаком, та морщився від цього слова Алім, усе здавалося йому, що між ним і родовитими мусульманами вмисне роблять якусь різницю, що звучить це наймення погірдливо. Глуха ненависть до Придніпровського краю засівалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може він дорівнятися новим співвітчизникам, хоч знає Коран не гірше за них і знаменито розмовляє турецькою.
Нафісу називав мамою, та прийшов час, коли поняття «мама» стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Аліма взяли на військовий вишкіл до яничарських орт. Заплакана Нафіса провела юнака до самої казарми і на прощання почепила йому на шию амулета. Цей срібний ромбик із зерниною мигдалю всередині любовно вирізьбив Хюсам. На очах у яничарів Нафіса обійняла Аліма, поцілувала і тихо заплакала. І тут пролунав регіт — глузливий, злий.
Розчервонілий від сорому хлопець вбіг до казарми, яничари смикали за амулета, шарпали поли кафтана і, замість шаблі, дали йому різьблену з дерева ляльку.
Цілу ніч простогнав юнак на своєму лежаку — осміяний, принижений, а вдосвіта тихо піднявся, зірвав із шиї амулета і викинув його до відхожої ями.
Алім швидко змив із себе ганьбу Нафісиного поцілунку. Він добре стріляв із лука, з яничарки[75] і пищалі[76], переганяв своїх однолітків у шалених перегонах на Ат–мейдані. Слухняно виконував накази, бо непокірних били палицями в п’яти; ретельно вивчав військову справу, бо бездарних посилали до цеху м’яти шкури. Ріс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, у кого язик короткий: уночі біля кожного п’ятого учня лежав євнух і підслуховував, хто про що і якою мовою перешіптується, щоб потім вільнодумців покарати голодом.
Алім прагнув стати воїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли його назовуть яничаром і запишуть до орти.
Минуло кілька років, поки цей день настав. На площі перед казармами вивісили криваво–червоне полотнище зі срібним півмісяцем і кривим мечем. Весь стамбульський булук[77] вивели на майдан. Навпроти яничарів вишикували аджем–оґланів[78]. Імам прочитав молитву, виголосив проповідь:
— Ви гвардія султана. Ви охорона імперії. Будьте гідними звання йені–чері і не забувайте, що найлютіші ваші вороги — болгарські гайдуки, сербські ускоки, грецькі клефти і українські козаки.
Високий чорновусий Алім стояв на правому фланзі. Він нині, нарешті, отримав яничарські регалії — це означало, що йому повністю довіряють. Та останнє слово імама неприємно шпигонуло в серце — здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотні очей. Повів головою ліворуч і заспокоївся: аджем–оґлани дивилися на яничара–аґу, що підходив до їхніх рядів.
І тут почувся злобний шепіт ззаду, мабуть, адресований сардарові[79], та спалахнули рум’янцями смагляві щоки Аліма…
— Байда…
Це хтось із ляхів. Ім’ям Байди Вишневецького, що загинув, підвішений гаком на мурі фортеці Едікуле, ображали польські яничари українських. Це була найтяжча образа. Алім стиснув ефес шаблі і насилу стримався, щоб не освятити її кров’ю.