— Я родом із безталанної України. Рабинею була в Криму два роки, а тепер пропадаю на голодній волі. Віри своєї відреклася, хреста святого потоптала, та цього мало. Щоб животіти, треба топтати ще й свою душу й тіло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервішів у монастирі, та вертатися туди вже не можу. Порадь мені, куди маю подітися, щоб хоч дитину врятувати від смерті?
— Твій злий демон водив тебе поміж лихих людей. Іди геть від них. Аллах вклав у людську подобу добро і зло, безбожність і богобоязливість і веде людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай Бог ощасливить тебе у твоїх шуканнях і допоможе тобі знайти світ правди. Шукай його не серед багатих, не серед святенників–нероб, а між тими, які знають ціну зернині проса. І ні за що не плати своєю вірою і совістю. Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся бруд користолюбства. Покинь Кафу — цей содом продажності і нечисті, покинь швидше, поки погань не прилипла до незайманої душі твоєї дитини. Іди і не повертайся більше до тих, хто молиться шайтанові словами фатихи. За Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собі пристановисько.
Цілющим бальзамом лилися слова мудреця на розтерзану душу Марії. Прояснів сутужний темний світ: є ж таки добрі люди на цій страшній землі, а якщо вони є, то нема неминучості загибелі. В темниці, де дотепер жила Марія, відчинилося раптом віконце, і жмут світла розлився по холодних стінах золотими озерцями надії.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення і в сам обід, коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисарайській дорозі.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лісів, та попереду стелився наїжений злий степ, і треба буде його здолати. Він вигорів дотла і був неозірний, мов пустеля; чорніла курна дорога, витоптана возами, копитами й ногами, — хто її проклав? Валки невільників, сама Марія прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою і голодом? Хто зустрінеться їй на цьому шляху — розбійники, ясир, чи, може, чабани, які напоять Мальву молоком? Марія має чим заплатити. В такіє заходили каліки, хворі — просити зцілення в монахів, вони залишали в монастирі овець і кіз, а їй, кухарці, перепадало якесь акче — мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповідав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожні беї випускають пташок із кліток на волю, людей же ні, не залишив чомусь такого заповіту пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марію на бездоріжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крізь м’які папучі, плакала Мальва і канючила вернутися до доброго Мураха–баби, вона так і не могла допитатися в мами, чому вони покинули монастир.
Зрідка подибувалися річки, вони ледь струменіли по слизькому камінню і теж задихалися від спеки, та все ж на берегах зеленіла трава, можна було тут помитися, перепочити і з’їсти шматок хліба.
Ночували в степу. Харчів трохи прихопила із собою, голод поки що не гнав до аулів, та знала Марія, що невдовзі доведеться йти жебрати, признаватися, хто вони, і наражатися, що якийсь ретельний кет–худа[86] поверне їх із ногайцями назад до Кафи. Як і чим доведе, що вона відпущена?
Три дні не зустрічався ніхто по дорозі — наче вимерла кримська земля. Тільки сипи–орли сиділи на каменях, хижо витягнувши довгі шиї. Очікували валок із Карасубазару, після яких є завжди чим поживитися — недоїдками і людським трупом.
Ставало чимраз тяжче і страшніше: запаси їжі закінчилися, подерлося благе взуття. Треба було вибирати: або йти на ризик до сіл, або стати поживою стерв’ятникам. На четвертий день — Марія вже несла Мальву за спиною, підв’язавши її хусткою, мала зовсім знесиліла — почулося овече бекання, з півночі над степом котилася курява. Марія вдивилася в розпечене повітря, що тремтіло над жовтим стеблинням ковили: на обрії заворушилася кора землі, наче враз закипіла від нестерпної спеки. Позаду отари маячів вершник, за ним повільно рухалася крита кантара, запряжена волами.
— Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на руках, — скаче на коні каїш–башак[87], у нього роги на голові і замість ніг цапині копита.