— Ти вберегла! Ти вберегла!..
Її підвів Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, і тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь світ, і народ підхопив пісню різними словами на один мотив:
Цю молитву Марія чула не раз, сама співала її, хоч і не знала, чому просять: «Пресвятая Богородице, спаси нас».
— Пресвятая Богородице, спаси нас! — лунав крик розпачу у вузькій ущелині Маріам–дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без кінця, і здавалося, не витерпить всетерпимий Бог. Упаде небо, здригнуться гори, зійдуть зі скелі дорослі сини святої жінки, стане їх по два біля кожної осиротілої матері, і виведуть вони матерів на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.
Не сталося цього. Міцно стояв ханський палац, оточений цього дня потроєною охороною, вишикувалися подвійним ланцюгом при вході до ущелини ханські сеймени, голосніше, ніж будь–коли, горлали муедзини на мінаретах, і поверталися невільні люди назад по своїх домівках, та ставало їх більше, ставали вони більшими, і могутнішав їхній Бог.
Мовчки поверталися додому Стратон і Марія з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, ступала Марія впевненішою ходою, і вже не гаморила Мальва — тихо йшла поруч, ніби стала дорослішою…
Скупа, малосніжна зима випарувалася на першому весняному сонці, не напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, поруділо Мангушське узгір’я. Голод підкрадався зі степу до гір, застукав у людські житла.
Змілів бурхливий Узенчик, уже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кінці долини з ранку до вечора стояли діти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
Лише під берегами і на урвищах зеленіли нагайки соковитих каперсів, розпускалися білим цвітом, і жінки никали попід схилами, збираючи ще не розцвілі бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобонні татари вклякали під їхній вереск на коліна і шепотіли слова молитви, увірували й християни в татарське повір’я і молилися по–своєму, бо до всіх однаково йшов шайтан голоду.
Марія повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Ціни так неймовірно підскочили! За бешур[106] проса — двадцять алтинів. То ще б нічого, якби те просо, що напровесні купила і посіяла біля хати, виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба діяти.
Заробила Марія коло Стратона чимало грошей за зиму. Він виплачував їй за роботу, як чужій, хоч насправді чужою стала йому власна домівка — вільний від роботи час пересиджував у Марії.
— Стратоне, — сказала йому однієї ночі, — чую я, що тяжко мені буде без тебе в старості. Складаймо гроші докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримає?
— Безнадія, Маріє… То страшна річ, але заповнила вона мені душу по вінця. І серце ніби з повсті, і руки наче глиняні. Я не бачу ніде на землі такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є того, що не дає мені втратити самого себе. Піду до Успенського собору, і здається, що побачив і Дніпро, і степ в Україні. Маю роботу і проживаю дні. І ти до мене прийшла, Маріє. А підеш — умерти схочу, якщо Бог смерть пошле. Але йти кудись — куди йти? З неволі та в гіршу? І за яку ціну? Прикидатися цілий час мусульманином, душу свою губити, щоб потім з лядської палі позирати на Україну… Ну, ти як знаєш. А до церкви більше не ходи, кет–худа вже знає, що ти була на відпусті. Він усе мотає собі на вус. Іди тепер спокутуй християнський гріх у мечеті. Ой, чи виплатиться тобі…
Думала–передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має. Кривить душею — зате надія є, а без надії навіщо жити, хай навіть зі своїм Богом… Не тут, ой не тут Мальвиній молодості цвісти. Та ж за нею в Україні Купайло тужить, і високі мальви–посестри визирають її з–за тинів. Покину я тебе, Стратоне, добрий мій голубе…
Але як заробити стільки грошей? Питала в людей — кажуть: аж п’ятсот алтинів треба, та ще й кет–худі бакшиш, щоб присвідчив, а голодний переднівок витягає монету за монетою. А їм ціна — вільний степ в Україні і незаюжене синє небо. Баскак таки насправді душить за горло: крім хараджу і джіз’є, наклали новий — збройний податок, хан Беґадир–Ґірей готується до походу на Азов. О Боже, як вирватися звідси, щоб хоч своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі! Недоїдала і до мечеті ходила про людське око, гріх відмолювала вдома і очі опускала перед Стратоном. Принесла Марія дику новину з Бахчисарая. Одна багатодітна татарка з Карачори продала на людському базарі свого хлопчика і годує тепер кров’ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марії. Як перебитися до зими, щоб хоч ці гроші, що є, за літо не розтратити? Може, на другий рік легше стане?