Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.
Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала Бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.
Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі–бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисяча козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити до неволі. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.
Над річкою Бодраком Ахмет розв’ючив коня, подав Марії її зароблене добро.
— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.
Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і залопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.
Розділ одинадцятий
Цей світ — корабель, в якому розум —
вітрило, а думка — кермо.
Шляхом від Бахчисарая до Ак–мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з–під вудил і хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осінній вітер шарпав її, намагаючись зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденції калги–султана. Враз гінець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в далину: по дорозі неквапно наближався невеликий кінний відділ. Два вершники — один на буланому, другий на білому в яблуках арабському коні — їхали попереду, за ними йшов слідом загін сейменів. Гонець зрозумів: калга–султан Іслам–Ґірей рушив до столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив змиленого коня на краю дороги, спішився і підійшов до найвищого тепер у краю сановника.
— Що скажеш? — спитав Іслам–Ґірей.
Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга із суворим поглядом чорних очей і не менш могутній від нього — вузькоокий, з приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик[119] Іслам–Ґірея Сефер Ґазі.
— Хай милує мене Аллах від твого гніву, високий ханський достойнику, за чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста Аллаха, могутній хан Беґадир–Ґірей учора вранці в Ґезлеві…
Іслам–Ґірей не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з роздвоїною борода; повіки Сефера Ґазі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга–султан притиснув руку до грудей і процідив крізь стиснуті губи:
— Могутній наш предок Чингіз на горло карав вістунів горя, геть з дороги! — гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагайкою коня.
Іслам–Ґірей намагався весь час триматися попереду Сефера Ґазі, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Знав — старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю і вгадує всі думки, що рояться в голові калги — першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що поділиться своїми думками з аталиком як не сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті, нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи повік Сефера Ґазі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.
Що — «нарешті»? Він чекав на смерть свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Беґадир не помер учора — о, слава Аллахові, що врятував від гріха, — Іслам сьогодні на банкеті сам би його відправив на той дивний світ, де цвітуть сади і течуть ріки… Бездарний слинявий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом, під тим непотрібним Кримові Азовом, — і все лише для того, щоб ні на штих не зрушитися з компасного кола послуху султанові. А цей послух призвів до загибелі татарського війська. Не так Азова, як саме цього хотілося Порті. Азов утратити — відтяти мізинний палець на лівій руці, Крим утратити — це позбутися цілої правої руки, що горне для імперії золото і невільників із України, Московитії і Ляхистану. Порті потрібне було ослаблення Кримського ханства, і Беґадир блискуче виконав волю свого повелителя!