Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги–султана, блиснула двома пучками світла в темних очах. Коні йшли. Іслам не відривав погляду від кам’яної подоби володаря, а вона що крок, то міняла свій вигляд, лагіднішала, розпливалася і, врешті, злилася з пласкою скелею.
— Тепер оглянься, — мовив Сефер, коли минули скелю. — Подивися з цього боку на той самий камінь. Що бачиш?
Іслам оглянувся. Над урвищем виповз велетенський тритон із хитрою головою сфінкса, причаївшись перед хижим стрибком.
— Це ти, Ісламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однієї й тієї ж суті — влади. Сміливість і владність у тебе є, хитрості повинен навчитися. А коли ні, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї дивитися спереду. Або ж — як твій нефортунний брат Беґадир–хан. Тільки пам’ятай, сфінкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тоді перехитриш сам себе.
— Мудрий єси, мій учителю, — промовив зворушено Іслам–Ґірей. — Ти є моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собі. І, дай нам Аллах удачі, — будеш моїм першим візиром.
Стулилися повіки розумного старця, знову його обличчя закрилося зморшками, Іслам не міг би вгадати: радий аталик із такої перспективи чи в душі іронічно насміхається з недосвідченого ханича?
І тут згадалася Ісламові красуня–циганка, яку він мав покликати тоді, коли почне вирішувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер настав той час. Нині в літньому ханському палаці єгипетська чарівниця ощасливить його.
— Селіме! — збуджено вигукнув Іслам, і синьоокий сеймен вихором прискочив до калги. — Ти не хочеш завітати до своїх в Салачику?
Юнак звісив голову, не відповів. Нахмурився Іслам. Це вперше Селім не виявляє бажання виконати наказ.
— Ти в мене батько і родина, — сказав Селім. — А більше нікого я не знаю.
— Справжній капи–кулу! — Іслам вдоволено плеснув Селіма по широкому плечі. — То слухай, що я тобі наказую: скачи до Салачика і знайди мені ту циганку–красуню, в якої очі світяться вогнем, а стан гнучкіший від лози… — Калга–султан раптом замовк, він помітив струнку дівочу постать у червоному сарафані, що вийшла з–за гори на стежку. — Постій, може, це вона. Добрі джини самі ведуть до мене віщунів мого щастя, їдь їй назустріч і привези сюди! Тільки негайно!
Сефер Ґазі поблажливо всміхнувся.
За хвилину Селім повернувся, тримаючи в сідлі на смерть перелякану дівчину.
Це не була циганка. Зовсім юна красуня, ще дитина, дивилася на Іслама великими синіми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом до лицаря в блакитному кафтані, наче впізнавала його; в Іслама дивно, по–юнацьки, стиснулося серце — він ще не зустрічав такої свіжої краси, і вмить забув про єгипетську чарівницю, з якою тільки що бажав провести ніч.
— Хто ти така, дівчино? — тихо мовив Іслам, під’їжджаючи ближче. — Не бійся, зла тобі ніхто не заподіє. Хто ти і звідки йдеш?
— Я — Мальва з Мангушу. Мама послала до Салачика за…
— То й видно, що ти не циганка: очі в тебе блакитні, як у мого Селіма, і сказав би я — брат із сестрою зустрілися, якби не твоє чорне, мов гебан, волосся. Скільки років тобі?
— Дванадцятий…
— Гарна ти, — блиснули очі в Іслам–Ґірея.
Від цього погляду облило Мальву спекою, і їй стало так гаряче, як тоді, уві сні, коли вода чарівника обмивала її тіло. Мов заворожена, вона сповзла із Селімового коня і підступила до Іслама.
— Ти знаєш, хто я, дівчино?
— Знаю… Ти — хан.
Широко відкрилися в Сефера Ґазі очі, рвучко нагнувся Іслам–Ґірей, підхопив рукою дівчину за стан і поцілував її в щоку.
— Устами дитини глаголе правда, — сказав аталик. — Не гайся, Ісламе, тримати ворожбу платою. Бо сказано: до казана розуму потрібен ще й черпак щастя.
— О, плата буде тобі, дівчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти. — Іслам підвів обидві руки до неба. — Свідком Аллах, якщо я стану ханом, то ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея. Я знайду тебе в Мангуші, Селіме, відвези її до самого села.
Цієї миті почувся густий стукіт копит в ущелині. З Бахчисарая мчали чотири вершники, і серед них упізнав Іслам нурредина Крим–Ґірея.
Юний ханич зупинив коня, крикнув:
— Мухаммед ще вчора відіслав послання до Стамбула!
— Прокляття!
Заскреготали вудила по кінських зубах, здибився рисак на задні ноги, закричав Іслам:
— До Ашлама–сарая! — І перший рвонув галопом по вузькій стежці ущелини.
У Золотому Розі щодня розвантажувалися галери. З Європи і Африки привозили дівчат–полонянок для розпусного султана, купці з різних країн постачали гарем парчею, шовками, кисеєю[121], набивали золотом табівки і верталися додому, задоволені щедрістю падишаха.