— Коли мало сили, — мовив несподівано спокійно Сефер Ґазі, — треба розв’язувати міх із хитрощами, Ісламе. Я колись тобі показував кам’яну подобу в Ашлама–дере, яку природа створила наче вмисне тобі для науки. Але ти не послухався… Лізти на рожен і чесно вмирати — геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, що роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати стопи своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це — ганьба від людей. Слава — першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї. Я ще раз терпляче роз’яснюю тобі, Ісламе: вождь повинен поєднати в собі геройство чесне з геройством хитрощів. А якщо ні, то ти тільки воїн — тоді іди на герць і не берися за кермо.
— Що трапилося, Сефер–баба? — спитав Іслам–Ґірей, коли аталик закінчив своє довге повчання.
— Ти мусив би вже здогадатися, що… Коли твій ворог навіть мурашка, то вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся попід воротами сараю, багато терпіння і грошей коштувало мені, коли я добився зустрічі із всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на кафському ринку за тридцять піастрів. І таки зустрівся з ним, і він влаштував мені аудієнцію у великого візира. А тоді, коли вже мала розв’язатися твоя доля, чауш Мухаммед–Ґірея прискакав із доносом, що ти розсилаєш бунтарські листи по Криму. Зляканий заєць іноді стає левом. Ти розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, і він тепер тебе зжере. Ти забув, що пес, який хоче вкусити, зубів не вишкірює… Я пробував заперечити, але візир показав мені листа, писаного твоєю рукою. Сьогодні ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому Розі, твоїх друзів завтра повісять, а ми з тобою помандруємо на острів Родос.
Немов підтята, впала Ісламова голова на груди.
— Звідти не повертається ніхто…
— Навіть тоді, коли стоїш під ешафотом і холодний шнурок дотикається кадика, — вузькі очі Сефера Ґазі були бадьорі, і не тьмяніла в них безнадія, — навіть тоді не кажи, що все пропало…
Наступного дня Іслам–Ґірей і його вірний наставник Сефер Ґазі пливли турецькою каторгою під вартою двадцяти яничарів Егейським морем на південь.
Розділ дванадцятий
Розмови з мудрецями більш потрібні царям, ніж царські милості — мудрецям.
Однієї з останніх ночей рамазану[123], перед світанком, коли правовірні споживали сніданок, щоб запастися на денний піст, крайчик повного місяця зайшов чорним півкругом, темна пляма дійшла до середини диска, а потім поволі сповзла.
«Щось трапиться у султанському дворі, когось не стане в Біюк–сараї, — зашептали люди, вийшовши на вулиці Стамбула. — Коли темніє сонце — то султана, а якщо місяць…»
Бачив затемнення місяця і Аззем–паша. Він не був забобонний, але затемнення, яке віщувало смерть великому візирові, надто відповідало обставинам, що склалися при дворі, — усього можна було чекати.
На Ібрагіма, оточеного вартою і мурами, виснаженого вином і гаремними ночами, щораз частіше находила манія страху і підозріливості. Іноді він шалів у божевільній люті, якої боявся навіть Замбул: султан шукав тоді жертви, і не одна голова постельничого чи кубкодержця котилася додолу тут же, у султанських спальнях. Після нервових приступів Ібрагім впадав у меланхолію, тоді кликав до себе великого візира і примушував його слухати свої вірші або маніячні плани завоювання Русі, Італії, Угорщини. Аззем–паша щодня чекав на безглуздий наказ, якого виконати не зможе. А тоді, звісно, кінець. Hyp Алі давно чекає на таку нагоду.
Великий візир відчував тепер більше, ніж будь–коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк–сараї такої людини не було.
Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову з’явився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?