Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззема–паші.
— Хто дозволив тобі заходити до мого палацу? — запитав грізно.
— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з’явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.
Аззем–паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу–аґа, а озброєний охоронець султанських дверей.
— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем–паша.
— Мені велено прийти з тобою, великий візире.
— Почекай мене біля входу.
Омар підвівся.
— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.
— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні Бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли царі жадали мудрого слова, минули. Мудреці і огли–калями[137] стали непотрібними, бо вони примушують думати. А думати — це розрізняти добро і зло. Коли володарі доходять до самодурства і вважають усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.
— А якщо держава позбувається свого власного мозку, як може вона жити?
— В порожній голові завжди є досить місця для глупої жорстокості, і за її допомогою вона живе і управляє.
— Поки не розіб’ється об руїни власного дому.
— До цього ще далеко…
— Якщо міряти час нашим життям, — то далеко. На клепсидрі[138] історії — це мить.
Аззем–паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.
Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк–сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалося, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший за цю криницю, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем–паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ. Він безмежно великий, неосяжний і могутній, він диктує свої не звідані ніким закони народам і державам. Тож ніякий наймогутніший тиран не в силі загнуздати їх і використати для своїх вигід. Хіба не хотів Нерон увіковічнити на землі Рим, хіба Чингіз і Бату–хан не потрясали усім материком від найдальшого Сходу до глибокого Заходу, чи не загинула могутня держава Тімура? Усе минуло.
«Що ж повинен я, тінь вищої сили, чинити ще на землі? Я бажав могутності своїй державі, тому так потрібен був мені Амурат — останній шанс османської династії. Але і він минувся так, як минає все. Я побачив, що мою державу вразив заразний мікроб — яничарство, і думав над тим, як, чиїми руками вбити його. Омар переконав мене, що імперія хворіє невиліковною хворобою — проказою. Він бачить вихід, я ж не бачу, і тому шлях мій закінчився. Йти далі нікуди».
У білій киреї, у гостроверхій смушевій шапці, величний і неприступний Аззем–паша підійшов до дверей султанського селямлика, і розступилися перед ним капиджії.
— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем–паша і глянув на Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готової до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою наодинці, як це личить великому візирові на аудієнції у султана?
Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззема–паші, вчепився йому в бороду і завищав:
— Де Замбул? Де Замбул?
Аззем–паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.
— Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не гаремом.
— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік цієї ночі на воєнній галері, а ти нічого не знаєш? Знайди зараз Замбула або віддай свою голову! — репетував султан, і піна котилася з його рота.
Візир злорадно посміхнувся.
— Кожний цар, — сказав він, — що сп’янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над ним не владний.
— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. — Замбул купив галеру в капудана–баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без відома командуючого військами.