— Слава Іслам–Ґіреєві! Слава Сеферу Ґазі! — закричала юрба, тільки Мальва мовчала і широко розплющеними очима дивилася на тих, кому віддавали хвалу. Один — старий рідко–бородий дід із поморщеним байдужим обличчям і заплющеними очима — зрідка розклеплював повіки і презирливо глипав на народ, другий… Хіба це він? Ні, не він… Зовсім незнайома людина сиділа у різьбленому дерев’яному сідлі, одягнута в голубий кафтан, в соболиній шапці з двома султанами.
Почет наближався, і вже тоді, коли ось–ось мав пройти біля Мальви, хан повернув голову, вийняв із–за вишитого золотом гашника[139] жменю монет і гордо кинув людям. Тоді впізнала: це був той самий лицар, якому вона колись нпророкувала ханство, тільки набагато старший, недоступний, суворий. Мальві здалося, що він зупинив на ній погляд, вона подалася вперед, та її відтіснили комонні сеймени, людські спини закрили перед нею процесію.
Довго не стихав гомін у столиці, ховалося сонце за ротонди Ескі–юрту, верталася Мальва до Мангушу. З опущеною головою, поникла, зів’яла. Мрії, що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорів, раптом зблідли, збезбарвніли, стали такими бідними, як ця мідна монета, що потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулаці, зрідка поглядала на неї і тихо опустила у вапнянисту пилюку.
Вдома чекали на неї сплакана мати і похмурий Стратон.
— Де ти була? — спитали разом.
— Там… хана зустрічали.
— Ти бачила його?
— Так, — сказала тихо і безутішно заплакала.
Марія вклала Мальву в постіль, голова її горіла: не інакше — хтось урік дитину. Прикладала до її чола холодного рушника, бідкалася, Стратон довго сидів мовчки, не міг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був — не від уроків. Увечері промовив, важко зітхнувши:
— Ось що, Маріє… Якщо ти вже твердо вирішила вертатися в Україну, то не відкладай. Біда біду знайде, поки сонце зайде… Іди до хана. Новий цар на початку свого владарювання завжди щедріший, ніж тоді, коли оговтається. А мало в тебе грошей — додам…
«З ким ти будеш, Ісламе?» — запитували пронизливі вузькі очі Сефера Ґазі молодого хана, який увійшов у зал дивану.
Іслам–Ґірей спинився напроти високого крісла, оббитого оранжевим сукном, із вишитим золотим півмісяцем на спинці, і чекав ритуалу коронування. До хана підійшли чотири беї, кожний тримався за ріг широкого пухкого войлока. Зверхньо і поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на Іслам–Ґірея найбагатший у Криму ширінський бей Алтан, некоронований хан улусу. Запобігливими очима пасли нового хана яшлавський і баринський беї. Холодний, гордовитий, ніби зовсім байдужий до всього цього, що тут відбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Туґай–бей з Мансурових. Навіть поглядом не нагадав Іслам–Ґіреєві, що це він передав через свого солердара Мемета юк грошей для Сефера Ґазі.
Іслам–Ґірей поволі і проникливо придивлявся до облич своїх вимогливих радників, зупинив погляд на Туґаєві, і просвітліли ханські очі. Ні, не для підкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна — саме воїна, а не бея, — він знає ще з того часу, коли командував відбудовою Ор–капу. Подумав у цю мить Іслам: якщо йому колись стане необхідно рахуватися з цими чотирма наріжними стовпами ханства, то він шукатиме дружби не з підступним Ширіном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з Туґай–беєм, з Мансурових, що вродився у сідлі, а не на м’яких перських килимах.
Хан ступив на войлок, беї піднесли його, взявшись за чотири ріжки, і винесли на оббите шовком крісло, вигукуючи:
— Коп! Іаша![140]
Мовчки дивилися на церемонію ханські зброєносці–сеймени і їхній ватажок Сефер Ґазі, що стояли за троном.
Беї чекали на поклін хана.
Напружилися м’язи на Ісламовому обличчі, ще дужче випнулися вилиці і виголена борода. Він не підвівся для поклону, оперся головою на спинку трону і простягнув назад руку до Сефера Ґазі. Той підійшов, маєстатичним жестом подав ханові сувій паперу. Іслам розгорнув його і повільно — слово за словом — прочитав першого свого ярлика:
— «Великого улусу правого і лівого крила благородним беям, муфтіям, кадіям і шейхам повідомляю цим ярликом: «Однині я великої орди, великої монархії, столиці кримської, незліченних ногаїв, гірських черкесів — великий цезар.
Іслам–Ґірей, син Селямет Ґірея.
Великого хана найблагородніший
радник, уповноважений і довірений
Сефер Ґазі–аґа».
Сіпнулася голова Ширін–бея, губи стислися в злобі до синяви, тінню пробігло невдоволення по обличчях яшлавського і баринського беїв, тільки Туґай стояв, як і перше, — гордий, міцний і непроникливий.