— Йстер! Йстер![143] — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, гасав полем. Бій почав стихати, повернули коней мурзи і збіглися з усіх боків навколо хана.
До Іслам–Ґірея під’їхав на коні ширінський мурза, син гордовитого і владного Алтан–бея, що не забув ханської зневаги під час коронування.
— Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знайдуть собі пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече й краплі благородної крові. Звели арештувати Сефера Ґазі, що, мов боягузливий тхір, утік із поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобі готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпіти, щоб головним аґою війська татарського був ниций раб, що виріс на грабованих сейменських харчах.
Сахнувся Іслам–Ґірей: засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та опустилася вона — цієї миті не мав ханської влади і повернути міг її лише ціною життя Сефера. Обличчя мурз були суворі й рішучі, очі їхні говорили: «Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знімемо з нього». І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. «Так ось на кому мені доводиться здійснювати вперше твою науку, добрий мій вихователю!»
Ширінський мурза подав Ісламові записаний папір, хан зняв із пальця персня і тремтячою рукою приклав його до ярлика.
Відділ бейських воїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоні за Сефером–аґою.
Тоді до хана під’їхав володар Перекопу Туґай–бей і мовив, не розпогіднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:
— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і за тебе. Але не личить міжусобитися тоді, коли на ханський престол послав Аллах мудрого вождя. Сефер–аґа перебуде лихий для нього час в Оp–капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане. Бо не жадоба наживи, а справа волі мусить тепер бути нашим санджаком.[144]
Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день[145], коли сусід сусідові приносить хийгачу[146] за упокій померлих душ, а перед ворітьми ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам–Ґірей прийняв прохачів.
З тремтінням заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет–худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до ґяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.
Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам–Ґірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув головою. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.
— Прочитайте, — заблагала Марія. — Не вмію я.
Писець прогундосив:
— «Жителям Мангушу Марії і Соломії, що удостоїлися отримати цього красномовного хаканського ярлика, можна пройти через укріплення Оp–капу в Ногайські степи і далі, і ніхто з моїх слуг хай не чинить їм ніяких перешкод.
Великий хан Кримського улусу
Іслам–Ґірей».
Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялася і плакала, вибігла з ханського двору і щодуху помчала ущелиною до Мангушу.
— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір’ї, але ніхто чомусь не одізвався.
Відчинилися ворота Стратонового обійстя.
— Стратоне–е!
Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.
— Де… де Мальва?
— Я не пускав, просив, погрожував… Але вона як не при своєму розумі…
— Та що ж сталося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити.
— Заспокойся, Маріє… Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить… не велить, а просить, щоб Мальва з’явилася перед нього. Я нічого не розумію… Яким вітром може відати хан про нашу Мальву… А вона поїхала… Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця… Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете…