…Після обіду намазного дня Іслам–Ґірей нарядився в легкий одяг воїна і в дивно молодечому настрої, наче й не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до Апілам–сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангушу. «Чи прийшла, чи розшукав її Селім? — думав дорогою. — І що сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?» При цій думці ніжне бажання, якого давно не знав, пройняло тіло. Наче юнак, скочив Іслам–Ґірей з коня і рвучко увійшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно–сині очі.
Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він…
До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама–дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою…
Іслам–Ґірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:
— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданелльські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готовий сплатити тобі борг.
— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.
— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам’ятаю, я тобі не обіцяв… — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди… — Я сказав тобі тоді…
— Ти сказав: «Будеш моєю третьою, але першою дружиною», — докінчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.
— Це пам’ять розуму в тебе, Мальво, чи пам’ять серця? — спитав Іслам, вражений безпосередністю дівчини.
— Не знаю, не розумію…
— Ти б погодилася стати моєю дружиною?
— О, так! Як же інакше? Я чекала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки мама нічого не знає…
Хан повернувся до дверей.
— Селіме! — гукнув. — Скачи до Мангушу і привези сюди її матінку. Скажи їй: хан до ніг кланяється матері найчарівнішої у світі красуні і просить прибути до своїх покоїв…
Ним опанувала пристрасть справжньої любові, якої не знав досі.
Він схопив на руки Мальву і пригорнув її до себе.
Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіймів. Інстинктивний жіночий протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдаґу.
— Ти хан великий і могутній… Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю… Благаю, не зроби мене бекечею[147] в гаремі…
— Не бійся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін.[148]
Повернувся Селім. Він був не такий, ніж перше. Очі, в яких завжди світилися відданість і готовність у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.
— Хане, — сказав він. — Її мати… вмирає.
Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.
— Мамо–о!..
Миготіли різнобарвні плями перед очима; усе, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї… через неї…
Вбігла до хати. Стратон стояв біля постелі чорніший за ніч, вороже глянув на Мальву.
— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі…
— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай, анам![149]
Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:
— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя… Не плач, не плач, я… я не хвора, тільки серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало… Я завтра встану. І ми підемо на тихі води… на ясні зорі… О, як я чекала на цей день! Грамота у нас є, ми вільні… Чому ти йшла до них, дитино?