— Щаслива, хан любить мене, — прошелестіли Мальвині губи, і тоді глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в її словах. Була марна і невтішна, гей, чи не відчула пташка неволю в золотій клітці?
Помітила Мальва материні стурбовані очі, осміхнулася.
— Я щаслива, мамо, аби ти тільки не побивалася…
— Не журися мною. Я житиму у Мангуші зі Стратоном. Як уже раз відірвешся від свого вугла, то під чужим мусиш здихати… А Стратонові буде легше зі мною… І тобі… — Марія глянула на воїна, що стояв у воротах, прошепотіла: — І мені теж…
— Ти не плач, мамо, — Мальва пригорнула Марію.
— Самі сльози чомусь біжать. — Марія підвелася, показала рукою на Селіма. — А його ти знаєш?
— Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.
«Обоє ханські. Обоє яничари… Діти, діти, мальви зів’ялі…»
Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, підходила Марія до Селіма. Селім винувато усміхнувся.
— Прости, стара. Ти якась дивна, і я не повірив, що ханим — твоя донька.
Марія торкнулась до його плеча.
— Я не гніваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти… ти усміхнися хоч іноді до мене… Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав мені мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли він був ще в пелюшках… — Марія затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селім, очі вп’ялися в обличчя жінки, і дрібно тремтів бердиш у його руках.
— Хан виїжджає! Великий хан Кримського улусу Іслам–Ґірей! — пролунав голосний крик у дворі, виструнчився Селім, євнухи підхопили на руки Мальву, висадили на коня.
Іслам–Ґірей виконував волю коханої дружини: вирушив супроводжувати її до матері.
Марія тінню майнула вздовж високої стіни і зникла непомітно за муром.
Розділ п’ятнадцятий
Світ розвивається сам собою, і ніякий тиран його не змінить і не зупинить.
Меддах Омар вирушив зі Скутарі в далеку дорогу — до Адріанополя. Старець знав, що ця подорож буде, останньою: літа, яким забув лік, гнули все нижче до землі, немічне тіло просилося на вічний спочинок. Та розум протестував проти тієї смерті, що неминуче приходить до кожного. Омар бажав обірвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освітити шлях іншим своїм останнім спалахом.
У перемогу повстанців, що одчайдушно наважилися вдарити на колишню столицю Османської імперії, він не вірив, та все одно йшов до них. Бачив наперед смерть нового ватажка кизилбашів Кир–огли, але знав, що відвернути повстання не можна, як не можна викреслити один день із року — воно неминуче. Бо ж розвиток нового світу від народження до перемоги — то ланцюг спроб і впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, щоб із неї виростала друга.
Адже не стала смерть ювеліра Хюсама небуттям, і смерть великого візира Аззема–паші не стала тліном. Тож і Омарові не можна відходити безслідно…
Видно, така вже воля всезнаючого Аллаха, а може, це вдячна доля справжніх митців — що справи їхні стають виднішими після скону. Чи то за життя творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вірять люди, що ця на позір нічим не примітна людина, що не вміє так, як придворні співці, стояти на виду поруч із всесильними світу цього і їхніми очима звертати увагу на свій товар, може бути великою. Та от відходить вона, залишаючи думи свої в живучій пісні, в химерному розписі на вазі, у капітелі мармурової колони, і питають тоді люди: «Хто ж був цей чарівник?» Намагаються згадати його ім’я, розпитують один в одного, і на допомогу нетямущим ідуть всезнаючі придворні, що цькували митця за життя, і кажуть: «Це наш великий попередник», щоб хоч прив’язатися до безсмертя, коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.
Хто там знав старого ювеліра Хюсама? Не пам’ятав його покійний Амурат, що носив інкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи, байдуже було імамам мечеті Айя–Софія, хто ж то чудом умістив вірш Корану в бахдашанському рубіні, що прикрашає міхраб, не знав і кафеджі на Бедестані майстра, який зробив яшмові чаші, в котрі він наливає вино знатним чужинцям. Та чи й повірив би хто з них, що це робота чародійних рук згорбленого старця, який стоїть за солом’яним кріслом перед воротами Бедестану, цькований і зневажуваний устарагіном ювелірного цеху?
Та враз не стало Хюсама, Алімові посіпаки виволокли понівечене тіло жебрака, що продавав коштовні речі та ще й посмів підвести руку на чорбаджія першої яничарської орти, витягли за мури базару і наказали бакчибаші[152] зарити старого пса.