А тоді сталося те, чого ніхто не сподівався. Померла Нафіса, не дочекавшись свого чоловіка, пограбували Хюсамову майстерню цехові ювеліри, і небачені коштовності з’явилися в найбагатших крамницях Бедестану. Дивувалися купці, захоплювалися чужинці і питали, хто їх зробив. Сказано — шила в мішку не втаїш, пішов поголос, що продаються вироби покійного скутарського ювеліра Хюсама, який змайстрував Сулейманові Пишному султанський трон і персні якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовірно підскочили ціни, торговці вимахували золотими браслетами, підкидали в жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срібних тарілках і кавниках, вигукуючи: «Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама, славного Хюсама!», а дурисвіти підробляли хюсамівські візерунки і теж так само вихваляли товар, не знаючи гаразд, чиїм іменем заробляють.
І може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм геніальних попередників, придворних ювелірів, якби один злидар, що сидів за кяшкулем у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крісельця, не впізнав Хюсама саме тоді, коли чорбаджі Алім простромив старому горло ятаганом. Він довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь таки шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а від яничарської руки, хтось інший згадав останній крик старого і здогадався, що чорбаджі першої орти був вихованцем ювеліра — пішли по людях розмаїті чутки і вкутувалися вони в легенди. Народові запотребилося тепер знати все про Хюсама, так ніби співвітчизникам славного майстра хотілося змити із себе сором за байдужість до нього за його життя, і швидко про Хюсама знали навіть таке, чого він сам і його вірна подруга Нафіса не змогли б пригадати. Меддахи розповідали у кафеджіях притчі про Хюсамове дитинство, жінки в лазнях придумували сентиментальні легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини Нафіси, а ревнителі мистецтва допиталися до його могили і перенесли прах ювеліра до стамбульського некрополя.
Хто зна за що, а чи не за ті мислі, які вмів Хюсам виписувати у своїх візерунках і за які зазнав смерті, — почалися паломництво до його могили, і зборища на цвинтарі, і бунтарські заклики до помсти. Запрацювали субаші, відганяючи народ від тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли ім’я ювеліра імами в мечетях, замовкли продавці на Бедестані, глухий протест наростав у людських серцях, а справжні і фальшиві вироби старого майстра продавалися тепер з–під поли…
Тож, видно, така вже воля всесильного Аллаха, а може, дивна доля політичних діячів — що одних знають, бояться і мусять шанувати їх, а прийде смерть — і тільки забуття, про інших же за життя ні слуху ні духу, а по смерті їм за щось шану віддають. Чи згадували люди Селіма П’яного хоча б на другий день по тому, як він заснув над глечиком грузинського вина і більше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари після хотинського розгрому? Ба й Амурата забули, хоч і говорили, що до нього, мовляв, навіть жебраки могли підходити на вулиці, тримаючи факела над головою.[153]
А великого візира Аззема–пашу мало хто знав: він своє життя провів у походах і на засіданнях дивану, а на молитву до Айя–Софії пішки ходив, як це личить правовірному: ніхто не викрикував йому хвалу, коли він супроводжував султанів, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не той, кому вона належиться.
Та враз Стамбул здригнувся від страшної звістки: Аззема–пашу стратив юродивий Ібрагім! П’яний розпусник задушив того, хто вистояв на хисткій посаді за трьох султанів і чиїм розумом жили хвалені падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що інше міг убити? Пішли поміж людей ашуги, тихо наспівуючи пісні про легендарного візира, невтомні меддахи складали бувальщини про мудрого Аззема–пашу, і взяли його собі злидарі посмертно захисником — чи не за те тільки, що за життя він умів мислити і за мислі свої пішов на смерть.
Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожілі райя, тімаріоти, купці і ремісники, мученицька смерть Хюсама–ювеліра і Аззема–візира надихнула їхні серця відвагою: це ж були великі люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять — злидні і голодне животіння? Стягалися злидарі з міських завулків і глухих сіл у гори під Адріанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир–огли, а софти — вічні бунтарі — понесли їм з медресе заборонені книги Вейсі і Нефі…
Йшов меддах Омар крутими стежинами до адріанопольських гір. Не марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до справи. Бо навіть найчесніше прожите життя зникне безслідно в людській пам’яті, коли не освятиться воно гідною смертю.