На паперті заступив йому дорогу дервіш у сірому бекташському сукмані, зі срібною сергою у вусі. Він вклякнув перед шейхульісламом і припав губами до його башмаків.
— Підведися і скажи, чого хочеш, — сказав верховний імам, приглядаючись до дервіша, що підвів на нього начебто знайомі блудні очі.
— Святий отче, — промовив дервіш тихо, але в голосі не чутно було жебрацької покори, а щось ніби змовницьке. — Ти можеш і не пам’ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я — Мурах–баба, дервіш ордену бекташів, якого ти багато років тому милостиво послав до кафської такіє, щоб я там проповідував правду Османів серед татар і кримських ямаків[154]. Я чесно виконував свою повинність, та коли буря насувається на нашу священну землю, совість моя примусила мене…
— Що за чорні вісті несеш мені, — шейхульіслам схопив дервіша за плече. — Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
Мурах–баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в його очах. Тепер Реґель згадав: це ж той, що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи шейхом дервішів у яничарському корпусі. Він, шейхульіслам, врятував тоді свого слугу від смерті, вчасно виславши його до Криму.
— Турки, святий отче. Турки! — відповів Мурах–баба, і розпогіднилося обличчя шейхульіслама.
— Ти про Кир–огли? Утри своє обличчя від тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мізерного відділу заколотників. Не так давно розправилася Порта з Кара–Язиджі і Календер–огли, хоч тих було набагато більше. Тисячі посаджених на палі в долині Аладжа, на передмістях Анкари і Урфи довго ще лякатимуть ремісників і райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтівникам.
— Не смію заперечувати тому, кого справедливо називають морем усіх пізнань. Але ти не знаєш одного: серед цієї нужденної жменьки бунтарів перебуває нині найтяжчий ворог імперії — теж турок — меддах Омар, якому ніхто дотепер не насмілився стяти голову. А заколотники, що думають головою Омара, — це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх блюзнірських проповідях він закликав турків піти з чужих земель, зняти кайдани з поневолених. Що ж станеться? Коли турецький люд пройметься його крамолою, хто тоді душитиме ґяурську Румелію? Так, я бачу, що насувається страшна буря на землю Османів. Крамола Омара піде по людях, мов пошесть, і не зможе її ніхто знищити, бо вона незрима. В заколотників мало зброї, і за півдня з них не залишиться навіть башмаків, але де ти знайдеш такої отрути, щоб випекла в людей віру в Омара, Хюсама, Аззема–пашу?
Шейхульіслам поник. Цей брудний дервіш розкрив загадку його тривог. Так, так, імперія під страшною загрозою прозріння підданих! Промовив спокійно і зверхньо:
— Мова твоя свідчить, що башка в тебе не дурна, і ти будеш шейхом яничарських дервішів. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, які б довели, що Хюсам був бездарний ремісник, філософів, що висміяли б вчення Омара, політиків, які б переконали народ, що Аззем–паша був боягузом і злодюгою?
— Ні, не знайду таких.
— А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?
— Я розпалю в розледачілих яничарів бувалу жадобу битв і наживи, я поселю в них страх, і вони стануть знову вошами.
— Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах–бабо. Що ти можеш придумати, аби бунтарський дух народу вбити?
— Війну! — викрикнув дервіш. — Велику війну. Тепер є нагода. Вже більше двох десятиріч вбивають протестанти католиків, а ми, дарма що правовірні, станемо проти Венеції на боці протестантів. Яничари підуть, тімаріотів і заїмів треба послати силою, в країні хай залишаться тільки каліки, жінки і діти. І хай голодні будуть, то думатимуть тільки про хліб. З чого тоді зродиться бунтарський дух? І ще одне, — додав Мурах–баба пошепки, — роздрухані яничари допоможуть позбутися того, хто вважає війною погоню за газелями в лісах Понтійських гір…
Чорбаджія Аліма переслідував Хюсамів проклін. Він чув прокльонів немало і не вірив у їхню злу силу, поки тримав у руці ятагана, подарованого могутніми Османами. Але це прокляв його турок, господар, що дав йому віру, зброю і хліб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотні, тисячі — одні вголос під Адріанополем, інші мовчки в Стамбулі. Верховні господарі не дали Hyp Алі туґри, а йому — регалій яничара–аґи. Чорбаджі Алім відчув себе непевно на турецькій землі, яку називав своєю. Ні, вона не його, на ній є свої господарі, і від них залежить його доля — багатство і злидні, життя і смерть. А руки ослабли, відвикли воювати, і воювати ні з ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих світах, чи тут?