Проповіді Мураха–баби зцілювали його підупалий дух: Омар — ворог, Хюсам — ворог, Аззем — ворог! Уперше усвідомив чорбаджі пекучу злобу не проти іновірних, а проти самих турків, що не захотіли більш терпіти його сваволі.
Яничарський булук Стамбула рушив під Адріанополь. Міцно стиснула рука Аліма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, — він з дикою ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити ціле життя, в яких роками заслуговував довір’я. Колись убивав чужинців за те, що не хочуть стати під прапор Порти, тепер убивав господарів, що захотіли позбутися своїх слуг і були страшнішими від персів і козаків. Адже в найми більш ніхто його не прийме, для нього ніде немає землі.
Загін кизилбашів був розбитий за один день. Кир–огли поруч зі своїми соратниками конав на палі. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв’язали руки і привели перед конаючого ватажка повстанців, щоб він бачив страшну його смерть.
До Омара підійшов Мурах–баба. Зловтішно блищали його очі, він не забув, як принизив колись його меддах Омар на горі Тепе–оба в Кафі.
— Бачиш, старче, де ми знову зустрілися? Розпочинай тепер своє дабірство, ти ж знаєш Коран напам’ять, і доведи, що не я, а ти хочеш добра своїй державі. О, тобі, зраднику, більше не допоможуть усі філософи світу.
Мовчав меддах Омар, не відриваючи погляду від спотвореного муками обличчя Кир–огли. Що думає він тепер? За що кається? За те, що вступив у нерівний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю? «О, коли–то мій народ зуміє вмирати без каяття?»
— Ти, Омаре, певно, думаєш, що помреш так, як він, — вів далі Мурах–баба, показуючи на Кир–огли. — Я знаю, ти один серед усіх цих боягузів хотів би такої смерті. Та не стяв тобі голови Амурат, не запроторив до темниці Ібрагім, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не робити тобі слави й честі, якої бажаєш ти й ті, що теж колись наважаться так гинути. Ні, я водитиму тебе майданами міст, мої дервіші пригріватимуть тебе розпеченим залізом, поки не назвеш себе брехуном і науку свою брехливою. А потім дамо тобі можливість жити і виголошувати на мімберах проповіді, які складе для тебе шейхульіслам. Коли ж не захочеш, виріжемо тобі язика, щоб погане слово, бува, не зірвалося з нього, повісимо ярлик на шию з написом: «Я — брехун» — і прив’яжемо до стовпа Костянтина на Ат–мейдані, а людей примусимо йти процесією повз тебе і плювати тобі в лице… А тепер скажи мені по щирості, що спонукало тебе, родовитого турка, піти проти своєї влади і ув’язатися в цю дитячу гру у війну? Адже знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком і сином, так і раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспівали муедзини до магрібу[155] в мечетях Адріанополя і баталія закінчилась. Чи ж варто було губити себе?
— Я не зумію пояснити тобі того, — відповів меддах Омар, — чого твоя голова зрозуміти не спроможна. Сказав один філософ: з невігласом, що вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тільки одне: нині загинув Кир–огли, а завтра, певно, загине боснійський ватажок повстанців, що мав з’єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пізно стане дійсним. Гряде велика боротьба, дервіше. Хіба не знаєш, що коли в кадубі появилася хоч одна маленька дірка, то вино все–таки витече. Коли скелю черкнула тріщина, то камінь конче звалиться. Якщо прозрів хоч один яничар, то розбредеться цілий корпус. Якщо один із можновладців умів мислити, то значить, що мій народ може мати розумних правителів. А коли простий пастух доросте до такої сили, що зуміє гинути на палі, не каючись, тоді ви програєте… На мою ж допомогу не важ, Мурах–бабо. З цієї миті я не промовлю жодного слова, можеш відрізати язика. Він мені більше не пригодиться.
…Меддаха Омара потім задушив власними руками Муса–паша.
Розділ шістнадцятий
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає?
За гаремними вежами — Персидський сад, перлина ханського двору, краса, затулена мурами від людських очей, недоступна, ув’язнена.
Фінікові пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на світ їм не судилося, нудяться філодендрони й фікуси, їжаться сердиті кактуси… Розпускаються турецькі тюльпани, пучнявіють африканські гладіолуси, хиляться чашечками до землі петунії — і тішиться смуток у ханському раю, смуток самотності, непотрібності, невизнаності.