Рік за роком: розквітають і в’януть, і знову цвітуть з надією, що хтось побачить їхню красу, — надаремно. Ніхто нею не радіє, не милується. І тому смутна ця краса, і сумно ходить по алеях найкраща квітка Персидського саду — чарівна ханим Мальва.
А за нею дріботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а звикнути до євнушої опіки вона не може. Колись, ще в перші місяці любовного рожевого хаосу, вона марнославно раділа, що хиляться перед нею євнухи, никнуть ханські жінки і опускають очі бекечі, та дедалі увага слуг сковувала і гнітила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною повінню її юність. І ці мури — ці остогидлі мури, за якими ніхто ніколи її не побачить, не замилується, щодень більше давлять, виростають, і маліє Соколина вежа, що підвелася копулою–юртою над будовами палаців. Колись їй можна було дивитися на світ з Еклізі–буруну на Чатирдаґу, а тепер тільки з цієї вежі. І так буде весь вік… Зів’яне краса, стане вона такою, як старші Ісламові жінки, і тоді… невже лише злоба і заздрість будуть їй єдиною насолодою в цій пишній тюрмі?
І з глибин пам’яті зринало іноді прохання–молитва, яке почула колись біля Успенського собору: «Пресвятая Богородице, спаси нас», — і вбивала ту згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотні страдних облич, що просили в свого Бога рятунку… Ні, ні, вона не просить рятунку ні в кого, сама ж хотіла такого щастя.
А молитва билася, здушена, і скигліла, віддаючи болючим щемом.
Ішли роки… Серед сумовитої краси, замкненої, ув’язненої, залишеної самій собі для милування. Чотири високі стіни, басейн, витоптані стежечки, і кожній куца дорога — весь світ. А був же колись Узенчик у широкій долині між горами, і бігти можна було поруч із ним, куди очі глядять, і були колись запашні чаїри, і казкові ночі, і гейкання юного чабана серед гірського привілля…
У ханському дворі щодня багатолюдно. Іслам–Ґірей завісив меча. Іслам–Ґірей торгує.
Десь там, при дворі польського короля Владислава Четвертого — ханові про це відомо від купців — треться венеціанський посол Тьєполло, намовляє вдарити Порту в найболючіше її місце — Крим.
Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Іхмеліскі погодився. Туґай–бей стягає свої сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло чомусь виганяють із королівського двору, Хмельницького переслідує шляхта, він утікає на Січ.
Іслам–Ґірей торгує. Козаки чайками і возами везуть до Перекопу тютюн, збіжжя, олію, міняють своє добро на саф’ян, єдваби, вино і сіль. У ханський двір щодня приходять усе нові й нові торгові гості з різних країн показувати крам. Співвітчизник лукавого Тьєполло в коротких штанях і панчохах вище колін шанобливо скидає перед ханом капелюха зі страусовим пером — що ж, будемо торгувати, венеціанцю, коли не вдалося тобі піти на нас війною.
З московитами підписана шертна грамота — «бути в союзі, любові і дружбі, не воювати українних городів, давати вільний проїзд купцям». Ось він, купець–касапчі[156] в червоному кафтані, в соболиній високій шапці і саф’янових чоботях, думно викладає інкрустовані моржевим зубом шкатулки, соболі, куниці, голубий песець, білосніжний горностай, пухнастий бобер, лляні тканини. О хане, ти поглянь тільки, що це за тканини! Купець наказує слугам розтягнути тоненьку, майже прозору скатертину, виливає на неї жбан олії. Олія не капає.
Хан Кримського улусу торгує і вичікує. Війна між Туреччиною і Венецією затяглася, розледачілі яничари невдоволені, тремтить у своїх хоромах юродивий Ібрагім — боїться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримові упоминок, вони, бач, не визнають Іслам–Ґірея, колишнього свого полонянина, ханом.
А на Січі нуртує козацтво, рветься воювати зі шляхтою, жадає помсти обраний недавно гетьманом сам Іхмеліскі, якому ляхи вбили сина.
Чи не направити б до нього послів зі шертною грамотою? Але ж — ні. Шертувати можна з державами, а козаки — не держава. Правда, Шагін–Ґірей шертував колись. І програв… Яка тепер у них сила?
Гарячіє повітря над Кримом. Хан вичікує і торгує. Бо в скарбниці порожньо, бо саугу піддані віддають нерадо, бо треба мати багато грошей, щоб не мусити більше танцювати між капи–кулу і беями, мов між мечами.
«Чому не приходить хан?» — уже п’ятий день товклися в Мальвиних грудях підозра, ревнощі і сум.
Останнього разу Іслам довго придивлявся до маленького Батира і вимовив дивні слова — Мальва й донині не може второпати, чому він так сказав: