Вибігла витими сходами наверх, припала до мушарабій. І тут довкола мури: високі мінарети Ханджамі[158], за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, із заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, а як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить… І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.
І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з–поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:
Хто її тут співає? Чому тут? Що сталося: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?
Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на бенкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, у повітрі пахне смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:
Прорвалася туга з–під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов’ю.
— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою ґраткою і знемагала.
Тиждень тому Іслам–Ґірей безцеремонно і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Туґай–бей з почтом і разом з ним вертається до Бахчисарая Сефер Ґазі.
Хан стояв непорушно посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Туґай–бей, що посмів увести до палаців ізгоя Сефера Ґазі?
В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно–понурий Туґай–бей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.
— Ефенді Сефер Ґазі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму аталикові. Один волос упаде з бороди Сефера Ґазі, і ор–бей Туґай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.
Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Туґаєм.
— Сеферові Ґазі, — сказав він, — заскоро ще думати про старечий спочинок. Він повернувся до Бахчисарая як найблагородніший радник хана, уповноважений і довірений аґа.
На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер–аґа поклонився ханові.
Іслам–Ґірей відповів аталикові теж поклоном. Йому хотілося обійняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Туґай–бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Туґай від злобних Ширінів, що хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати із Сефером до Бахчисарая?
— Хане, — промовив Туґай–бей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли із Запорожжя.
Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною. Його мозок цілий час мозолила думка про спілку з козаками, а вони — вони самі йдуть до нього? Перст Аллаха! Значить, усе ухвалене… І сторгуватися можна буде на засадах ласки, а не просьби.
Опустив голову, наче в задумі, і підвів її по хвилині.
— Посли із Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити?
Посміхнувся Туґай–бей краєчками уст, мовляв, дипломатично розмовлятимеш із послами, а не зі мною. Сказав:
— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, що не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк–яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене–маале.[159]