Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.
— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Туґаю, — сказав нарешті.
— Залишуся, хане, — м’якше, ніж будь–коли, промовив Туґай–бей. — Вибирався я було на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готовий зі своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.
— Хай благословить наші наміри Аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостей вельмишановних.
…В кінці березоля на вершині Топ–кая зупинилось кілька десятків вершників на легких аргамаках — в атласних жупанах, у шапках із червоними шликами.
Попереду загону стали три комонні: богатирського зросту довговусий козак у суконному кунтуші, в хутряній шапці з двома буйними перами посередині — втікач від шляхетської розправи гетьман Війська Запорозького Зиновій–Богдан Хмельницький. Праворуч — старший віком від гетьмана — кропивенський полковник Филон Джеджалій, ліворуч — юнак у білій свиті, Тиміш Хмельниченко.
— Погляньте, — показав гетьман униз нагайкою. — Ще раз погляньте і подумайте, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник — Бахчисарай. За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею, живуть люди, що не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглися вони сюди, до цього яру, докупи, наче ті жуки на лайно, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб нищити, жерти, роз’їдати, тягнути чуже добро і неповинних людей сюди, до свого лігва, їм однаково, на кого йти… Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринкові продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач… Там торгують нашими братами і сестрами. А ми йдемо до цього осиного гнізда просити допомоги. Йдемо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятися мусимо ворогам нашим відвічним, бо інакше не бачити нам перемоги, не бачити нам волі в страдницькій Україні. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово.
— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом.
Вірменська вулиця згорнулася розімлілим на сонці вужем по схилі напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завісами склепових віконниць — винесли крам войлочники, зброярі, башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збіглися сюди купці, що гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московити; виповзли в чорних сутанах польські єзуїти — члени кримської єзуїтської колегії, що примістилася недавно на вірменській вулиці.
«О Боже правий! — жахнувся Хмельницький. — Де ви тільки не розпустили своїх мацаків! І тут, серед вас, мені, можливо, доведеться залишити свого сина… Що ви зробите з ним, коли я розпочну війну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші собраття дозволити королеві йти війною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».
Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджалій. Його гостинно прийняв Сефер Ґазі–aґa, але аудієнції у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводі слуг, що принесли харчі й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися цілий час ханські придворні та все вимагали подарунків.
Шість разів доповідав Филон Джеджалій про приїзд козацького посольства, шість разів супроводжували його ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомий день аяк–капу[160] сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі–аґу сьогодні до посольської зали.
Перед обідом з Ермене–маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським ескортом. Попереду на білому коні їхав аяк–капу. Біля воріт палацу він наказав козакам спішитися і йти за ним.