— Тридцять тисяч червінців за твою голову! — сині пелехи люті вихопилися із його очей, він влущив у повітрі гарапником.
— Ти знаєш ціну силі, хане! — злобно засміявся Калиновський. — Ми з тобою ще сторгуємося і за Україну, і за Хмельницького!
Шаленством спалахнули очі гетьманича, кров хлюпнула до обличчя і бризнула з кожної ямки глибокого ряботиння, він прискочив до Калиновського, схопив його за комір жупана. Та цієї миті чиясь рука смикнула Тимоша за обшивку свити і потягла назад. Рідкобородий старець із вузькими щілинками очей прошелестів сухим голосом, сопухом дихнувши Тимошеві в лице:
— Не личить підданому втручатися в справи господарів!
Кивнув головою хан, той самий білявий сеймен, що приїжджав по Тимоша на Ермене–маале, а тепер цілий час стояв, наче витесаний з каменю, поруч із Іслам–Ґіреєм, підійшов до гетьманича і, поклавши йому руку на плече, показав очима на браму.
Мовчки подався Тиміш через майдан до тісних провулків вірменського кварталу, а за ним — сеймен на коні. Раптом Тиміш розправив плечі, повернувся до стражника і крикнув надірваним голосом, простягаючи руку на північ:
— Ялан![164] Там господар, там!
Тепер чекав: якщо ханський стрілець штовхне або вдарить нагайкою, він уб’є його.
Але очі в сеймена були лагідні і трохи здивовані, він скочив із коня і, підступивши до розгарячілого юнака, спитав з наївною цікавістю:
— Іхмеліскі — твій ата?[165]
— Так, воїне! Мій батько — гетьман великої України, спільник твого хана, а цих собак у королівських кунтушах він власними руками спіймав під Корсунем, мов шолудивих шакалів у курнику!
— Я бачив його, то — відважний батир, — промовив сеймен захоплено. Він оглянувся і ще ближче підступив до гетьмана. — Темиш, чуєш, Темиш, старий мурза Іхмеліского Джеджал знає звідкись мене, він сказав, що я з України. Скажи мені, чи справді я з України?
— Ти яничар! — гаркнув зневажливо Тиміш. — Ти забув свою віру і мову задля шматка ханської пастирми.
— О ні, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський і ніколи не знав іншої віри і мови, як наша, татарська. Але чому мені кажуть, що я з України?
— Не знаю, парубче, — охолонув Тиміш. — Може, тебе забрали в ясир, коли ти був ще зовсім маленьким…
— Чого ж тоді я виріс у циган, скажи, Темиш?
— У циган? Бідолашний ти мій брате… — зітхнув Тиміш. — Таж цигани не одне немовля вкрали з України на продаж. Як ти називаєшся?
— Селім.
— Можливо, ти й Семен…
— Так, я сеймен, — сказав тихо Селім і додав уже іншим тоном, гордовито–запальним: — Перший ханський стражник!
— Бог змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства. Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за Україну. Ти підеш із ханом допомагати Хмельницькому.
Сказав Тиміш і пішов по тісній Ермене–маале до господи Аветик–оглу. Селім пройшов за ним і зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою двері, і все чекав: він оглянеться і ще щось скаже. Але Тиміш не оглянувся…
…Іслам–Ґірей згадав про Мальву аж тоді, коли Хмельницький виїхав із Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, він скинув із себе тюрбан, кирею і подався до гарему. Зупинився на порозі Мальвиної кімнати і чекав, що вона, як завжди, підбіжить до нього, обійме за стан, тулячись головою до грудей. Але Мальва стояла біля мангали бліда, збентежена і непорушна.
— Що болить тобі, Мальво? — хан притулився долонею до її чола.
— Нічого не болить… Ти давно не приходив. Але твоя воля… У тебе я третя…
— О Мальво, люба моя ханим. Хай ніколи не пече тебе вогонь ревнощів. Я не знаю нікого, крім тебе, відколи ти стала моєю. Важливими справами займався твій повелитель.
— Я чула дивні співи і бачила чужих людей у твоєму дворі. Хто вони?
— Чи ж то мало чужинців приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують тебе. Могутності Іслам–Ґірея ніщо не загрожує.
— То козаки були?
Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неї — цікавість, страх чи, може, кров козацька мовить?
— Я приніс тобі, люба, намисто з червоними рубінами, хай прикрашає воно твої перса, я пришлю тобі черкеських танцюристок, щоб утішали тебе, проси в мене, чого хочеш — сповню, але про справи державні не випитуй, не жіноча то справа.
— Спасибі, хане, — поклонилася Мальва, поклала намисто до шкатулки, і не було на її обличчі втіхи, а в очах колишньої пристрасті. Наче викупана в крижаній воді, стояла перед Іслам–Ґіреєм Мальва — покірна й холодна.