Минали дні, а Мальва никла і в’янула, немов тюльпан у Персидському саду, що його забули поливати садівники. Браслети і рубіни лежали неторканими в шкатулці, зі слухняністю рабині лягала Мальва на м’які багдадські килими поруч з ханом… Тільки тоді впізнавав її Іслам–Ґірей, коли вона схилялася над колискою сина, наспівуючи звідкись знайому чужу мелодію.
«Що могло статися?» — мучився хан. Він любив Мальву першою запізнілою, а певно, й останньою любов’ю, забув про двох старших жінок, що скигліли в безсилій злобі в своїх гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтиві одаліски: красуня з Мангушу забрала собі його всього. А тепер Іслам помічав, що втрачає її любов, і жахом проймалося серце: як він житиме без неї?
— Пусти мене, хане, до матері, — попросила якось уранці Мальва. — Давно в неї не була.
— Назджаз![166] Я ж не бороню тобі ніколи. Зараз звелю запрягти карету.
— Дозволь мені самій піти до неї, пішки…
Хан не відповів, а після обіду зайшов до Мальвиної кімнати євнух і повідомив, що султан–ханим може йти до Мангушу.
Так незвично і по–дитячому втішно було Мальві йти вузьким проваллям Ашлама–дере, де знайомий кожний камінчик, кожна чашечка білої павутиці, кожна голівка жовтогарячого цвіту держи–дерева. Стало вільно, немов незримі, та міцні сіті, що окутували і тіло, і свідомість, враз розповзлися, прогнилі, Мальва здерла з лиця яшмак і побігла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повітря, і була вона тепер дівчинкою з–над Узенчика, і ніхто б не вгадав по ній, що це йде до матері можновладна дружина хана. Та минуло захмеління, реальні контури світу випливли з блакитної імли, а тоді побачила Мальва скопців, що йшли за нею тихцем, скрадаючись поміж камінням. І аж тепер зрозуміла вона, якою ціною купила ханську любов. Знесиліла раптом, а інстинктивний протест проти неволі затряс нею, і вона істерично закричала на євнухів, що принишкли за скелями:
— Геть, геть, геть!
Вдарилася квола луна до стін ущелини і затихла разом із душевним бунтом. «Що це зі мною? — подумала Мальва. — Я ж ханська дружина, а вони його слуги, і так мусить бути. Хіба могла б я жити тепер деінде, коли там син і — він… коханий?» Одягла яшмак і статечно подалася видолиною до Мангушу.
— …Мамо, я бачила їх… Чому вони прийшли так пізно?
Більше нічого не сказала і незворушно дивилася на материну розпуку.
А ввечері рабиня Наїра розповідала їй казку. Вона знала їх безліч, і ставали ці казки для Мальви тим другим світом, що закрився перед нею.
— Було чи не було, — тягла Наїра, — а в колишні часи жив могутній султан, що підкорив три чверті світу, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтіла в страху перед грізним падишахом. І пішов він на Русь і проковтнув сорок міст, як один шматок. Повернувся султан зі славою і золотом, та ніщо не втішало його так, як полонянка Маруся, що її схопили в церкві яничари, коли вона вінчалася зі своїм джигітом. Закохався султан, як тисяча сердець, і присягнув, що буде з нею однією жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарівниця, то відібрала волю свому панові. Що б Маруся не сказала, він слухав її, і домоглася вона неможливого: султан заприсяг ніколи не йти війною на Русь. Сорок тисяч невільників повернула вона до їхнього рідного краю, та сама вертатися не захотіла. Ґяури пісні склали про неї і назвали її своєю святою…
— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було далі.
— Аллах один відає… їм сповнилися бажання, хай сповняться і нам…
Багато ще казок прослухала Мальва, а цієї більш допроситися не могла — чомусь випала вона з пам’яті старої Наїри. І, мабуть, тому розрослася дивна казка в уяві султан–ханим по–іншому, і Маруся ставала подібною до синьоокої дівчини з Мангушу, а турецький султан — до гостробородого хана Кримського улусу.
«…І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде війною на Україну, і сорок тисяч невільників повернула до їхнього рідного краю, а сама… сама вернутися не могла, бо любила хана…. А що далі, що далі?»
Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася й до Мангушу. Спочатку пошепки, а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворної ікони Успенської Марії: хан іде визволяти Україну!
Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україні, щоб розгромила королівське військо, і хто де чував, щоб християнам йшли на поміч поганці? Сам покульгав до Бахчисарая, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стогнав тяжко крізь сон, наче стриножений бугай.