Недавно Муса–паша дізнався від австрійського резидента в Стамбулі Реніґера про якісь коншахти Іслам–Ґірея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потім почув про те, що козаки й татари розгромили польські війська під Жовтими Водами. Що буде, коли Ібрагім про це довідається? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба підганяти лихо. Хан все одно колись пришле своїх послів.
У султана щодня — кейф[169]. Зараз він у горах Істранджу. Полювання випало напрочуд вдале — достеменно таке, як пророкував недим. Яничари–секбани[170] виганяють на галявину стриножених козуль, оленів, а Ібрагім цілиться з рушниці і кладе наповал одну тварину за другою.
Добрий настрій у падишаха. Він обіцяє недимові винагороду, вихваляє секбанів, та враз протяжний звук рога долинає з лісу — знак, що хтось наближається.
Поскакали ловчі на конях лісовою дорогою і скоро повернулися, ведучи із собою султанського чугадара.[171]
— Хто велів тобі йти сюди? — спитав Ібрагім, сердитий, що перешкодили йому в полюванні.
— Муса–паша, великий султане… Ханські посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невідкладні справи.
— Раби погані! — затупав ногами Ібрагім. — Як вони сказали — невідкладні в них справи? До мене, секбан–башо! Пошли кінних до татарських посланців, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпіння чекати!
Наступного дня перед обідом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послів Іслам–Ґірея, пошарпаних, у подертих башмаках, зі збитими до крові напівбосими ногами.
Султан сидів у шатрі на подушці, поважний і спокійний, він оглянув нужденних посланців з ніг до голови і мовив:
— Мені казали, що у вас невідкладні до мене справи. Коли ж це справді так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бігти чимдуж до нього, де б він не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогодні, як це треба робити. Кажіть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили?
— Порох стіп твоїх Іслам–хан, негідний цілувати твої ноги… — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що… що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Туґай–бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні… Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа…
Розширилися у султана зіниці, затремтіли м’язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився на листа, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:
— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?
Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.
— Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров’ю погану вашу землю, а вас… вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.
Тоді прийшла черга до недима, що один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.
— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхви, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.
Недим упав на землю мертвий, і цієї миті спам’ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.
— Зюннун… Зюннун…
Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім вигнав татарських послів, а потім убив булук–башу, що прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з казарми, проклинали ім’я валіде Кьозем, заговорили про найбагатшу у світі здобич, що потрапить до рук шолудивим татарам. Мурах–баба виголосив у мечеті проповідь про розпусного султана, що проводить час у розкошах і гендлює державою та військом, яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алі. Він ще не зважувався на ребелію.
Ібрагім зачинився у тронній залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам’яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя–хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.