У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший, і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені–чері — з’явилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені–чері, всюди йені–чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?
Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилові до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов’я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?
І сплив на думку вірш Караджа–оґлана[172] — слова цього вірша були страшні, а все одно вони поза його волею самі вимовлялися, як невблаганне приречення:
— Не хочу, не хочу! — закричав Ібрагім, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.
Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя–хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:
— Самотина пасує тільки Аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.
— Говори…
— Сказав пророк: розділив Бог хтивість на десять частин, а дев’ять із них дав туркам. Я бачила в лазні небаченої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті…
— Хто вона? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.
— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона прогнала мене, мов собаку. Але кяя–хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця… Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні.
…Мешканці кварталу поблизу Ат–мейдану були свідками дивної події. В передвечір’ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки із закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину, що саме проходила бруком, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шейхульіслам Реґель поспішав до яничарських казарм. Від святенницького спокою на його обличчі не залишилося й сліду: голова зведена до неба, з уст зривалися страшні прокльони, руки зі стиснутими кулаками раз у раз підносилися догори.
— Мурах–баба! — крикнув він на порозі дев’яносто дев’ятої орти.
Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно вдивлявся в обличчя Реґеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах–баба, що трапилося щось незвичайне, і, можливо, цієї хвилини розв’яжеться доля двору.
— Розпусник на троні, злочинець зі священним мечем Османа осквернив мою єдину дочку! О прокляття, о Аллах!.. Клич, клич яничара–аґу!
Hyp Алі примчав на коні не гаючись. Він, власне, чекав слова шейхульіслама. Годину вибило! П’ятибунчужний скіпетр уже завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцінив заслуг свого спасителя!
В яничарській мечеті зібрався диван у неповному складі.
— Сказав халіф Осман: мудрий султан — і цвіте держава, убогий розумом і духом — і держава валиться, — звернувся шейхульіслам до Hyp Алі, алай–беґа і лавних пашів. — Чаша мого великого болю переповнилася, але над своїм горем я один повинен плакати і просити в Аллаха помсти для того, хто збезчестив мою дитину. Та долилася по вінця чаша терпіння всього народу османського. Амурат IV залишив квітучу імперію. Не минуло й десяти років, як вичерпалася державна скарбниця, флот занепав, венеціанські судна штурмують дарданелльські замки, християни заволоділи Далмацією. І винна в цьому тільки одна гріховна і нечистоплотна людина, якій Аллах не дав розуму царювати.