— А хто винен у тому, — підвівся алай–беґ, начальник спаґіїв, із ненавистю позираючи на Hyp Алі, — хто винен, що Ібрагім сів на троні?
— Ми рятували династію, — відповів спокійно яничар–аґа. — Спадкоємець є, і тепер може зійти з престолу негідний панувати над нами.
— Є спадкоємці, — уточнив алай–беґ.
— Старший син Ібрагіма — Магомет, — відповів різко Hyp Алі і звернувся до шейхульіслама: — Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, що вимагала б султанського зречення.
Рада дивану закінчилася. Яничари повиносили з казарм казани і забарабанили по них ложками. Зловісний гримкіт пролунав над містом і сполохав народ, луна вдарилася об стіни палацу. Сам Муса–паша вилетів із воріт на коні і щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим візиром. Кивнув рукою Hyp Алі, роз’юшені воїни роздягли Мусу–пашу догола і погнали вулицями, шмагаючи по спині нагаями.
До Біюк–сарая йшов гонець із фетвою. Він помахував нею, щоб ніхто не насмілився підступити до нього: священний папір давав право входити до самого султана. Кяя–хатун мусила відчинити двері тронної зали.
Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося принижувати. Ібрагім, жовтий і згорблений, не кричав і не тупав ногами. Не відриваючи малих побляклих очей від сувою з печаттю, він тихо навшпиньки підійшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останній день, підскочив, вихопив фетву і тут же порвав її. Стиснув шматки у жмені, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвір.
— Вогню, вогню! — прохрипів у щілину до кяя–хатун, але ніхто не обізвався.
Знічений гонець подався назадгузь до виходу.
— Фетву султан подер! — заревіли яничари і ринули через площу до палацу. — Ібрагім зневажив Коран!
Барабанний гуркіт, дзенькання мідних тарілок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залізні брами…
В залі дивану перед шейхульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав його кінець, але повірити в це було тяжко: надто різкий був перехід від всемогутності до ув’язнення. Здається, вчора його витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регалій і чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх своїх підданих, а нині суддів:
— Що це має означати? Як ви…
Шейхульіслам і Hyp Алі коротко переглянулися, зніяковіння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгідну нікчему до мечеті Еюба, а потім десять років боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол інший свій витвір, і нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за особисті кривди?.. Але так чи інакше вистава закінчувалася сама собою, Кара–ґез закривав свій балаган.
— Тобі, Ібрагіме, порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Реґель, — і, зробивши це спокійно, ти б доживав віку в Ескі–сараї. Але ж диявол намовив тебе не тільки насміятися з моєї дочки, а й зі святого Корану. За це ти сядеш до темниці і…
Пронизливий писк обірвав мову шейхульіслама, Ібрагім затрясся в істериці, він плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:
— Йолюм.[173]
Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:
— Аман, аман![174] Я жити хочу!..
Ібрагіма вивели, шейхульіслам повернув голову до яничара–аґи.
— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.
— Будь–хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першої орти Алімові. Цей щасливець, якому судилося вдруге підносити чашу шербету султанові, може стати завтра на моє місце.
— Але ж ти знаєш, що чужинець, який…
— Отож він сам і доведе, чи гідний командувати військом Порти. Простому яничарові вистачить ятагана, яничару–азі потрібен ще й кмітливий розум.
Подвір’я Біюк–сарая кишіло від яничарів, що штурмували гаремну браму. Там замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Упали залізні ґрати, зіскочили із завіс двері кімнати валіде: тихо гойдалися під стелею підвішені олійні лампи, розкиданий одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутий міндер, тільки в кутку стояв неруханий кований залізом куфер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.